Це відчуття вдарило сильніше за холод. Порожній дім може бути спокійним: господар поїхав, речі на місцях. Тут же кожна дрібниця ніби обірвалася на півслові. Ложка лежала не там, де Лада зазвичай її залишала, зошит був розкритий на середині сторінки, олівець скотився під стіл. Стілець біля вікна трохи відсунутий. На половику в передпокої темнів брудний слід від важкого чоловічого черевика — надто великий для доньки.
На тумбочці біля дзеркала лежала розбита рамка з їхньою спільною фотографією. Скло розсипалося дрібними скалками. Знімок вислизнув і лежав лицьовим боком догори. На ньому Лада була ще підлітком: мружилася від сонця, тримала Марка під руку, а він, незвично молодий, намагався всміхнутися в об’єктив. Скалка пройшла якраз через його обличчя, розділивши знімок тонкою тріщиною. Марко підняв фотографію, струсив скляну крихту й поклав на стіл. Цей слід чужої грубості вдарив сильніше за перекинутий стілець.
Серце вдарило глухо, але паніки не було. Тільки холод. Хтось приходив. Хтось чужий і злий. Марко вийшов на ґанок, дістав старий кнопковий телефон і набрав номер доньки. Мережа мовчала. У цих місцях таке траплялося часто, але тепер мовчання здалося погрозою.
Біля сусіднього паркану старий у потертому ватнику відкидав сніг лопатою. Марко впізнав його за описами доньки: дід Лук’ян, живе поруч, усе бачить, мало говорить.
— Здоров, батьку, — гукнув Марко.
Старий здригнувся, випустив лопату й обернувся. Побачивши його, знітився, ніби спійманий на чужій біді.
— Повернулися, значить, Марку Даниловичу, — пробурмотів він. — Із приїздом.
— Де Лада?
Лук’ян відвів очі.
— У лікарні вона. У найближчій, куди швидка встигла довезти.
Голос Марка став тихішим.
— Що трапилося?
Старий озирнувся, підійшов ближче до паркану й заговорив пошепки:
— Побили її. Учора ввечері троє приїхали. Я бачив із вікна. Папери якісь вимагали, кричали, щоб скарги забрала. Я хотів вийти, та старий я… один із лопатою що зроблю? Вони мені зброєю пригрозили, сказали хату спалять, якщо рота відкрию. Потім кинули її в сніг і поїхали. Я швидку викликав. Жива, слава небу, але дісталося сильно.
Марко заплющив очі всього на секунду. У цій секунді пройшли роки — усі його відсутності, усі невиконані обіцянки, усі рази, коли доньці доводилося справлятися самій. Коли розплющив очі, в них уже не було втоми з дороги.
— Хто?
— Люди Дем’яна Руденка, — прошепотів Лук’ян. — Він тут усім заправляє. Ліс валить де хоче, чиновників годує, а місцева поліція йому не заважає. Йому дорога потрібна через шкільну територію, щоб лісовози гак не робили. Директор відмовився, а Лада твоя стала листи писати — в адміністрацію, у слідство, в газету. Ось він і прислав псів. Сказали: ще одна скарга — у болоті знайдуть…
