— Ти куди зібралася? — голос Назара вдарив по ранковому двору так різко, що біля найближчих під’їзних дверей дзенькнуло скло. — Я ж сказав: сьогодні машина потрібна мені. Тобі що, важко пішки до зупинки дійти?
Олеся завмерла, навіть не встигнувши торкнутися ручки водійських дверей. Пальці зависли в повітрі, а погляд сам собою перейшов із роздратованого обличчя нареченого на темний кросовер. Цей автомобіль вона купила два роки тому: частину суми віддала із заощаджень, решту виплачувала в кредит, рахуючи кожну зайву витрату й відкладаючи дрібниці, від яких інші відмахуються…
На передньому пасажирському сидінні вже влаштувалася Мирослава Іванівна, майбутня свекруха. Вона зайняла крісло так ґрунтовно, ніби все життя мала на нього законне право. На колінах у неї лежала величезна сумка з блискучого дерматину, схожа на дорожній баул, а підборіддя було задерте з таким виглядом, наче жінка сіла не в чужу машину, а посіла почесне місце на урочистому виїзді.
На Олесю вона не дивилася. Сиділа рівно, втупившись крізь лобове скло, і вдавала, що нічого незвичного не відбувається. Лише кутики губ були стиснуті так, ніби рішення вже ухвалене, обговорювати його пізно, а всі невдоволені можуть мовчки відійти вбік.
— Я не зрозуміла, — тихо сказала Олеся.
Назар переступив з ноги на ногу, поправив комір куртки й розправив плечі. Він стояв між нею та дверима, затуляючи собою доступ до машини, ніби охороняв особисту територію…
