Потяг смикнувся. Десь попереду брязнули зчеплення, вагон хитнуло, і поїзд поповз від платформи, поступово набираючи хід. За вікнами залишилися вогні станції, потім рідкісні ліхтарі, відтак лише темна снігова порожнеча. Колеса застукали рівно й заколисливо. Вагон налаштовувався на нічний лад: шурхіт пакетів, плескіт окропу, тихі розмови, клацання замків, скрип драбин.
Марку подобався цей перший, ще не зіпсований стан дороги. У ньому було щось чесне: люди влаштовуються, звикають до чужих ліктів, ділять окріп, домовляються, хто коли вимкне світло. Тимчасовий тісний гуртожиток, де всі знають, що вранці розійдуться назавжди, а тому намагаються не заважати одне одному надто сильно. Він лежав і слухав цей крихкий порядок, намагаючись повірити, що можна просто їхати. Бути ніким для всіх цих людей. Не чекати удару.
За кілька годин за вікнами стояла щільна темрява. Тьмяні жовті лампи робили обличчя пасажирів утомленими, майже восковими. Мати поправляла синові ковдру, старий під Марком кректав, знімаючи черевики, чоловік в окулярах перегортав сторінку, але палець надто довго затримувався на одному рядку.
Марко не спав. Він перебував у тій неглибокій дрімоті, де тіло відпочиває, а слух не відпускає світ ані на секунду. Такий сон з’являється не в усіх — лише в тих, хто надто довго жив у місцях, де повне розслаблення може стати останньою помилкою. Він чув кроки Ярини, кашель старого, шепіт жінки, грюкіт тамбурних дверей, тихе бурчання кип’ятильника. Дихання залишалося рівним, але свідомість тримала вагон у невидимій сітці уваги.
Він давно не носив форми, не віддавав наказів і не отримував їх закритими каналами, проте тіло продовжувало жити за старими законами. У будь-якому приміщенні воно саме шукало виходи, важкі предмети, глухі кути, людей, які надто довго дивляться в одну точку. Іноді Марко сердився на себе. Відставка мала принести спокій, а принесла лише відсутність розкладу. Внутрішню варту ніхто не знімав.
На великій проміжній станції поїзд затримався майже на двадцять хвилин. Яскраве світло платформи вдарило у вікна, задрімалі пасажири невдоволено заворушилися, знадвору прогули голоси. Саме там разом із морозом, запахом дешевого пива й холодного тютюну у вагон увійшла біда.
Двері тамбура відчинилися з гуркотом, ніби їх ударили плечем. Усередину ввалилися четверо. Гучні, кремезні, розв’язні, з червоними обличчями й каламутним блиском в очах. Шкіряні куртки, спортивні штани, важкі черевики з гострими носаками — одяг людей, які застрягли в чужому минулому й досі вважали хамство силою. У тісний вагон одразу втягнувся кислий дух перегару, цибулі й дешевого алкоголю. В одній із сумок неголосно дзенькнуло скло, але почули це всі…
