Найбільше його бісило навіть не хамство чотирьох. Із хамством усе було ясно: воно завжди однакове, тільки обличчя змінюються. Бісило інше — як швидко десятки нормальних людей зникли, залишаючись на своїх місцях. Увечері вони були попутниками, питали одне в одного сіль, допомагали із сумками, посміхалися дитині. А варто було з’явитися справжній загрозі, як кожен став окремим островом, оточеним крижаною водою. Марко знав ціну страху й не зневажав його. Але надто добре знав і інше: зло росте там, де всі вирішують перечекати.
Четверо пили ще довго. Перевіряли вагон на міцність, як діти перевіряють тонкий лід палицею: то вдарять кулаком по столу, то штурхнуть чужу сумку, то навмисне зачеплять ногою ковдру. Ніхто не заперечував. Люди лежали нерухомо, тільки очі блищали в темряві. Страх ставав спільним повітрям вагона.
Близько другої ночі Лось підвівся. Його хитнуло, він ухопився за край полиці, вилаявся і пішов до туалету, зачіпаючи плечима чужі ноги. Дійшовши до дверей, рвонув ручку. Замкнено.
— Гей, там! — гаркнув він і вдарив кулаком по пластику. — Швидше давай, не ночуй!
У відповідь було тихо. Лось ударив ногою, залишивши брудний слід.
— Відчиняй, кому сказав! Винесу разом із дверима!
Клацнув замок. Двері прочинилися, і на порозі з’явилася Ярина. Вона, мабуть, умивалася холодною водою, намагаючись оговтатися: волосся прилипло до скронь, очі почервоніли, губи зблідли. Побачивши Лося, дівчина завмерла.
— От і наша сувора, — задоволено протягнув він. — Ховаєшся?
Він заступив їй вихід. Однією рукою вперся в стіну, іншою — у дверцята ніші з кип’ятильником, замикаючи провідницю у вузькому кутку між туалетом і тамбуром. Місця майже не було видно з основної частини вагона: глухий закуток із металевими стінами, гарячим баком і тьмяною лампою над дверима.
— Пропустіть, — сказала Ярина майже пошепки. — Мені треба пройти.
— Куди поспішаєш? — Лось присунувся ближче. — Ти в нас служива. Чай носиш, усміхатися повинна, а не командувати.
Він поклав важку долоню їй на плече. Від нього тхнуло прокислим пивом, перегаром і немитим тілом так густо, що Ярині стало зле. Вона вперлася спиною в гарячий бак і спробувала відштовхнути його тремтячою рукою.
— Я закричу.
— Кричи, — Лось усміхнувся і повернув голову до темного вагона. — Гей! Є тут захисники?
Відповіддю став лише стукіт коліс. Рівний, байдужий: тук-тук, тук-тук. Жодна людина не піднялася…
