Ярина сиділа на підлозі, обійнявши коліна. Її трясло. Вона дивилася на Марка заплаканими очима, в яких страх змішувався з невірою. Ще хвилину тому цей чоловік був просто мовчазним пасажиром біля туалету; тепер здавалося, ніби тісний вагон став занадто малим для нього.
Марко присів перед нею навпочіпки. Обличчя змінилося майже непомітно: крижана маска пішла, і замість неї проявилася втома — глибока, людська. Він обережно поправив розірваний комір її сорочки, намагаючись не торкнутися зайвого.
— Уставай, дівчинко, — сказав він м’яко. — Підлога холодна. Застудишся.
Ярина схлипнула й простягнула руку. Його долоня була тверда, мозолиста й тепла. Від нього пахло тютюном, морозом, металом і чимось хвойним — запахом вулиці, лісу, міцного старого одягу. Він допоміг їй піднятися.
— Іди до себе. Зачинися зсередини. Вмийся, випий солодкого чаю. До ранку ніхто тебе не зачепить.
— А вони?.. — Ярина не договорила й подивилася в бік полиць, де Лось тихо стогнав.
— Їх тут більше немає, — відповів Марко без жорстокості, але остаточно. — Іди.
Вона кивнула і, тримаючись за стіну, пішла до службового купе. Проходячи повз полиці, бачила очі пасажирів: розплющені, перелякані, сором’язливі. Вагон не спав. Він усе бачив і все чув.
Чоловік в окулярах не міг підняти на неї погляд. Здавалося, його обличчя стало прозорим і всі бачать, що всередині немає ні мужності, ні гідності, лише жалюгідна купка виправдань. Він хотів сказати хоч щось, але слова застрягли в горлі.
Марко повернувся до своєї бічної полиці. Нагору більше не поліз. Сів на нижню, порожню, схрестив руки на грудях, витягнув ноги в прохід і заплющив очі. Пасажири зрозуміли без пояснень: він узяв вагон під охорону. До ранку тут ніхто не ризикнув би голосно зітхнути.
Решта ночі минула в дивній, майже нереальній тиші. У кутку бандитів ніхто не розмовляв. Коли Лось починав стогнати голосніше, Штир шипів на нього й затуляв рота подушкою. Люди лежали з розплющеними очима й дослухалися до кожного шереху. Всередині багатьох ворушився пізній, даремний сором, який уже не відпускав.
Марко не розплющував очей, але чув цей сором так само ясно, як стукіт коліс. Він не чекав подяки. Подяка часто з’являється там, де людина намагається заглушити власне боягузтво. Він надто багато разів бачив, як після небезпеки люди стають говіркими, правильними, сміливими заднім числом. І все ж не судив їх надто суворо. Кожен дізнається свою ціну тільки в хвилину, коли платити треба негайно. Більшість сподівається ніколи не побачити цей рахунок…
