Марина простягнула йому руку. Спочатку він хотів удати, що не помічає, але повернувся на стілець і дозволив їй торкнутися своїх пальців. Її долоня була холодна, майже нічого не важила.
— Людині, яка вас любить, боляче дивитися, як ви караєте себе за те, чого вже не можна виправити. Вам здається, що страждати — означає доводити любов. Але, можливо, цим ви заважаєте їй зберегти своє світло.
Віктор схилив голову. Щось здригнулося в грудях, наче тріснула гребля, яку він два роки зміцнював роботою, мовчанням і алкоголем. Він раптово заплакав, затуляючи обличчя руками. Намагався стримати сльози — не виходило.
Марина нічого не говорила, лише тримала його за пальці. Після смерті Наталії він уперше плакав так: уже не з відчаю, а від болю, який нарешті знайшов вихід.
Поступово Марина слабшала. Обличчя видовжилося, під очима залягли глибокі тіні, напади кашлю почастішали. Усмішку хвороба наче не могла відібрати: вона залишалася останнім, що Марина зберігала при собі.
Одного вечора вона попросила щільніше причинити двері. Віктор одразу насторожився.
— Гірше почуваєшся?
— Залишилося мало часу.
— Не треба так. Є ще інший курс, спробуємо його.
— Пізно вже, Вікторе Степановичу.
— Гроші я знайду.
— Не самими грошима це вирішується.
Вона глибоко вдихнула, наче перед кроком у крижану воду.
— Можна попросити вас про дещо? Востаннє.
— Проси, що хочеш.
Марина подивилася йому просто в очі.
— Візьміть мене за дружину.
Вікторові здалося, що він недочув. Раптом надто гучними стали шум батареї, гуркіт візка за стіною, приглушений голос чергової медсестри вдалині.
— Ти про що?
Стиснувши край ковдри, Марина перестала всміхатися — вперше за довгий час.
— Пробачте, не слід було мені цього говорити. Мабуть, це нерозумно.
— Марино…
— Любити мене я не прошу, — квапливо заговорила вона, ніби боялася, що він піде. — Ні справжнього сімейного життя, ні дому, ні обіцянок мені не потрібно. Я завжди була нічия: у притулках, на вулиці, у чужих під’їздах. Дивилися крізь мене, наче на пляму на стіні. Не хочу ще й зникнути ось так. Нехай на могилі буде написано, що я була дружиною. Тоді я не пропала зовсім, тоді в мене було ім’я і хтось, хто не соромився взяти мене за руку.
Говорила вона неголосно, насилу вимовляючи кожне слово. Віктор залишався нерухомим. Божевільне прохання, нездійсненне — і все ж ні примхи, ні розрахунку в ньому не було. Лише беззахисна, майже дитяча потреба в тому, щоб хтось визнав: вона жива.
— Чому ти просиш саме мене? — запитав він після довгого мовчання.
— Ви першим захотіли дізнатися моє ім’я. Ви дали каву людині, а не бездомній. З вами я бодай кілька хвилин могла не пам’ятати, що йти мені нікуди.
Віктор підвівся.
— Дай мені подумати.
— Так, звичайно. — Вона спробувала знову всміхнутися. — Тільки з жалю не погоджуйтеся. Він недовго витримує.
Вийшовши в коридор, він притулився спиною до холодної стіни. Серце билося нерівно. У думках знову й знову звучало: неможливо, неправильно, божевілля. Наталії не було лише два роки; її фотографія досі стояла біля ліжка. Він і тепер часом розмовляв із нею в порожній квартирі. І ось жінка з вулиці просила стати її чоловіком на ті дні, що залишилися.
Наступного дня про прохання знала лікарня. У розмовах змішувалися співчуття, роздратування, насмішка, яку навіть не надто намагалися приховати.
— Ще трохи почекала б — дивись, і квартирою обзавелася б, — кинула санітарка.
— Яка їй квартира? — відповіла інша. — У неї за душею нічого. Це лікар від свого горя розумом рушив.
В ординаторській лікарі обмінювалися поглядами, керівництво непокоїлося про репутацію лікарні. Головний лікар викликав Віктора й довго говорив про професійну етику та пересуди, переконував, що пережита особиста трагедія не повинна губити кар’єру. Віктор вислуховував його, не промовляючи ні слова.
Удома Віктор ледве встиг увімкнути світло в передпокої, як знову вимкнув його. Вечірню темряву йому було легше прийняти: з нею квартира здавалася чеснішою. Він дістав старий альбом, якого не торкався місяцями.
З перших сторінок сміялася Наталія — така, якою була на їхньому весіллі, з квітучою гілочкою у волоссі. Далі йшли поїздки та свята, а між ними — лікарняні благодійні акції. На цих світлинах дружина стояла то з дітьми, то з літніми пацієнтами, то з людьми, яким більше нікому було допомогти…
