Потяг хитнуло на стрілці, дзенькнув підсклянник. Наталя поклала долоню на зошит, як кладуть на плече людині, яку підвели. Утома навалилася разом: усі 19 днів, 11 доріг через усе місто, ночівлі під чужою ковдрою, економія на обіді, вчорашня карамель, сьогоднішня ввічлива адміністраторка.
Очі заплющувалися самі. Вона ще подумала, що треба б прибрати зошит назад на дно сумки, застебнути, лягти по-людськи, роззутися. Подумала — і не зробила.
Притулилася скронею до складеної подушки біля стінки, підігнула ноги, не знімаючи кросівок, тільки посунувши їх на самий край полиці. Стукіт коліс став рівним, довгим, як дихання великого сплячого звіра. Останнє, що вона почула, — як у коридорі грюкнули двері тамбура і хтось пройшов повз купе, приглушивши кроки.
Їй снилася піч. Не яка-небудь — та сама, з литими дверцятами. Уві сні піч стояла чомусь посеред поля, і з труби йшов дим; батько ходив навколо й ніяк не міг знайти заслінку.
Вона не відчула, як зошит поволі сповз із колін. Клейончаста обкладинка ковзнула по джинсах, зошит ліг на край полиці, хитнувся на черговій стрілці, і вирваний аркуш, що жив між сторінками без скріпки, вислизнув і спланерував на підлогу, під столик, списаним боком догори. Чоловік повернувся хвилин за десять.
Він увійшов тихо, притримавши двері, щоб не грюкнули: було видно, що людина звикла заходити в приміщення, де сплять або працюють. Андрій Мельник, 44 роки, їхав цим потягом не через бідність — через звичку. Два його ресторани стояли в містах на цій гілці, і нічний потяг давно замінив йому і кабінет, і спальню.
Він зняв піджак, глянув на сплячу попутницю — дівчина спала незручно, по-дитячому, уткнувшись у подушку, — і на її зап’ястку машинально, професійним оком, відзначив свіжий опік характерної форми. «Карамель, градусів 150», — подумав він. Такі опіки він бачив тисячу разів — і на чужих руках, і на своїх.
Він уже збирався лягти, коли побачив на підлозі аркуш. Підняв просто, щоб повернути, покласти на столик поруч із коробкою, перев’язаною паперовою стрічкою, з подвійною петлею, яку в’яжуть тільки люди з цеху. Погляд сам зачепився за верхній рядок, великий, двічі підкреслений.
Одинадцять причин, чому я не повернуся клеїти цінники в дідовій булочній. Андрій завмер з аркушем у руці. У купе було напівтемно, тільки нічник над його полицею давав вузьке тепле світло…
