Правильно було відвести очі. Він знав, що правильно. Він навіть зробив рух покласти аркуш на столик текстом донизу.
І не зміг. Бо двадцять сім років тому сімнадцятирічний хлопець, у якого щойно помер батько, мив посуд у привокзальній їдальні й після двадцять восьмої відмови — він рахував їх усі до єдиної — сів на ящик біля чорного входу й на звороті касового чека огризком олівця написав свої дев’ять причин.
Той чек, вицвілий, із побурілими згинами, досі висів у рамці над його робочим столом, і нові працівники думали, що це дизайнерський жарт. Андрій опустився на свою полицю, повернув аркуш до світла й почав читати. Потяг ішов на схід, дощ зносило по склу назад, до столиці, а він читав чужий нічний почерк, що сповзав униз, рядок за рядком, і з кожним рядком усе менше розумів, як цей аркуш покласти назад і зробити вигляд, що нічого не було.
Він читав довго. Двічі повертався до початку. Один раз тихо всміхнувся на п’ятому пункті, де було написано: «Бо я вмію відрізнити розпушувач від соди навіть із заплющеними очима, а той, хто мене сьогодні відсилав, спитав: „Це ж одне й те саме, так?“».
Один раз перестав усміхатися зовсім на дев’ятому, який він потім намагався забути, бо не мав права його пам’ятати. Дочитавши, Андрій акуратно склав аркуш навпіл, поклав його зверху на зошит, що все ще лежав на краю Наталиної полиці, і до ранку більше не заснув. Він сидів, дивився в чорне вікно, де іноді пролітали самотні вогні якихось селищ, і думав про речі, які давно собі заборонив.
Наталя прокинулася о сьомій ранку, коли за вікном уже сіріло. Голова була важка, шия затерпла, у роті стояв смак учорашнього чаю. Вона зловила себе на тому, що насамперед її рука шукає зошит, а зошит лежав поруч, на полиці, і зверху на ньому лежав складений удвоє аркуш.
Не в зошиті. Зверху. Вона сіла різко, ніби її штовхнули.
Подивилася на попутника. Він не спав. Сидів одягнений, у светрі, лікті на колінах, і дивився просто на неї спокійно, без усмішки, без спроби відвести погляд.
— Це впало вночі, — сказав він неголосно. — Я підняв. І прочитав. Хотів повернути мовчки, але так буде неправильно.
Наталя відчула, як жар піднімається по шиї, доходить до вух і лишається там палати. Вона мовчки взяла аркуш, сунула його в зошит, зошит — у сумку, сумку — до стінки, між собою і стінкою купе, ніби відгороджуючись.
— Ви взагалі розумієте, що ви зробили? — сказала вона нарешті тихо, щоб не зірватися. — Це… це не для читання. Це взагалі не для читання…
