Він не договорив. Його обличчя скривилося. Він схопився лівою рукою за груди. Його рот відкрився, щоб судомно ковтнути повітря, але замість цього вирвався хрипкий стогін.
— Ти зганьбив прізвище…
Очі Григорія Аркадійовича закотилися. Він хитнувся і важко, всією своєю величезною вагою впав на підлогу.
Першою закричала Зоя Федорівна. Її пронизливий вереск розірвав заціпеніння зали.
— Гришо! Гришо, що з тобою?!
Почалася паніка. Гості схоплювалися зі своїх місць. Хтось кинувся до свекра, хтось кричав: «Лікаря! Викличте швидку!»
Єва ридала вголос. Ілля, відштовхнувши друзів, кинувся до батька, намагаючись привести його до тями:
— Тату! Тату, прокинься, будь ласка!
А я стояла біля проєктора і дивилася на весь цей хаос. На екрані все ще тривав запис. Я спокійно підійшла до діджея і сказала:
— Вимкніть, будь ласка, вистава закінчена.
Хлопець тремтячими руками натиснув на кнопку. Екран згас.
Я не відчувала ні зловтіхи, ні задоволення, тільки порожнечу. Величезну, випалену дотла порожнечу. Я зробила те, що повинна була. Я просто увімкнула світло в їхньому темному, брехливому царстві. А те, що вони осліпли від цього світла, була вже не моя провина.
Приїхала швидка. Медики в синій формі внесли в дім метушню і запах ліків. Вони оточили лежачого на підлозі Григорія Аркадійовича, робили уколи, підключали апаратуру. Гості злякано тиснулися до стін, шепотілися. Свято перетворилося на трагедію. Зоя Федорівна, заливаючись сльозами, голосила над чоловіком. Єва, збожеволіла від страху і ганьби, кудись зникла. Ілля стояв поруч з лікарями, розгублено смикаючи манжети своєї дорогої сорочки. Він був схожий на викинуту на берег рибу. Відкривав і закривав рот, але не міг вимовити ні слова.
А Микита? Микита все так само стояв біля каміна. Він повільно, немов уві сні, перевів погляд з лікарів на свого старшого брата. У його очах більше не було шоку. Там горів холодний, тихий вогонь.
Коли лікарі, поклавши Григорія Аркадійовича на ноші, почали виносити його з зали, Микита рушив з місця. Він йшов до Іллі повільно, але невблаганно, як танк.
— Ти! — сказав він тихо, коли порівнявся з братом.
Ілля обернувся.
— Микито! Брате! Пробач мені! Я… Я не знаю, як так вийшло!
— Заткнись! — так само тихо відповів Микита. І в його голосі було стільки презирства, що Ілля відсахнувся.
А потім Микита вдарив. Не по-хлоп’ячому, не як у п’яній бійці. Він ударив коротко, точно, з усією силою, вклавши в цей удар весь свій біль, все приниження, всі роки, проведені в тіні блискучого старшого брата. З розмаху в щелепу. Пролунав глухий звук. Іллю відкинуло назад. Він вдарився об край столу і сповз на підлогу. З рота у нього потекла тонка цівка крові.
— Я тобі довіряв, тварюко! — Голос Микити зірвався на крик. — Я вважав тебе найкращим другом! Ти мені в очі дивився кожен день, поки спав з моєю дружиною!
Він кинувся на Іллю, який намагався піднятися, і знову вдарив. Потім ще.
— Вона сама! Вона сама прийшла! — захлинаючись кров’ю, лепетав Ілля, намагаючись прикрити голову руками. — Я не хотів!..
