Вечір починався по-зрадницькому звичайно. Цокання годинника на кухні, приглушений гул міста за вікном, і мій чоловік, Єгор, зосереджено стукав по клавіатурі ноутбука. Він нібито доробляв презентацію для інвесторів.
Я принесла йому чай з бергамотом, його улюблений. Він відірвався від екрана, обдарував мене черговою посмішкою і поцілував у щоку. Від нього пахло дорогими парфумами — тими самими, що я подарувала йому на річницю.
— Дякую, Лер, ти золото. Ще годинка, і я твій.
Я кивнула і пішла на кухню, але на півдорозі зупинилася. Щось у його погляді, занадто побіжному, занадто фальшивому, змусило мене завмерти. Він думав, я пішла. І я побачила, як його пальці забігали по клавіатурі зовсім з іншою швидкістю, а на обличчі з’явилася самовдоволена посмішка.
Я тихо повернулася в коридор, удавши, що забула телефон. Він якраз встав і пішов у ванну, залишивши ноутбук відкритим. Серце калатало, як спійманий птах.
Я знала, що не можна, що це низько, але я підійшла. На екрані світилася не презентація, а сторінка авіакомпанії. Два квитки в бізнес-клас до Дубая. Назавтра. Імена пасажирів: Єгор Петров та Сніжана Тітова.
Сніжана. Двадцятичотирирічна фітнес-модель з тисячами підписників і порожніми очима, яку він кілька разів представляв мені як дружину ділового партнера. Нижче було бронювання в готелі. Бурдж-ель-Араб. Сім ночей.
Кров відхлинула від обличчя, у вухах задзвеніло. Я закрила вкладку і відійшла від столу за секунду до того, як він повернувся, насвистуючи якусь мелодію.
Увечері, коли ми лежали в ліжку, я повернулася до нього.
— Єгоре, а які в тебе плани на наступний тиждень? Я думала, може, на вихідні до батьків з’їздимо.
Він лежав на спині, дивлячись у стелю.
— Ох, Лер, ніяк не вийде. У мене ж завтра надважлива поїздка — в аеропорт.
— В аеропорт? — Я постаралася, щоб голос звучав якомога невинніше. — Так раптово. Ти нічого не казав.
— Та ось так, мила. — Він повернувся до мене, і я змусила себе дивитися в його брехливі очі. — Подзвонили сьогодні вдень. Угода століття накльовується. Якщо все вигорить, ми забудемо про іпотеку і взагалі про всі борги. Я там буду дні чотири, може, п’ять. Телефон може погано ловити, там об’єкт режимний, тож не губи.
— Звичайно, не буду. — Я посміхнулася. Усмішка вийшла напрочуд природною. — Це ж заради нашого майбутнього. А що за проєкт?
Він почав натхненно брехати. Про інноваційні технології, про іноземних інвесторів, про прорив в IT. Я слухала і кивала, відчуваючи, як усередині мене щось скляніє, перетворюється на лід. Він говорив і говорив, насолоджуючись своєю брехнею, своєю безкарністю. Він уже був там, у Дубаї, зі своєю Сніжаною. А я була лише прикрою перешкодою, яку треба на якийсь час приспати красивою казкою.
— Я так тобою пишаюся, — прошепотіла я, коли він закінчив свій монолог.
— Я знаю, малюк. — Він притягнув мене до себе. — Все для тебе роблю…
