Домна Прокопівна затиснула в ньому ремінь, наділа окуляри й продовжила працювати, не звертаючи на гостю уваги. Вона шила двома голками на одній нитці. Голки йшли назустріч одна одній через один прокол, і рівні стібки лягали, як машинні.
— Чому дві голки? — спитала Мар’яна з порога.
— Бо одна — не шов, а обіцянка, — відповіла стара. — Одна нитка лусне, і все розпуститься. У дві лусне одна, а друга втримає. У житті теж треба робити так, щоб було чому тримати, якщо одне порветься.
Перші три тижні Мар’яна мовчала. Допомагала на городі, лагодила паркан, носила воду й годувала курей. Вона погано спала, мало їла, вранці її нудило. Домна Прокопівна нічого не питала. Поставила біля ліжка миску, заварювала м’яту з імбиром і одного разу мовчки поклала на стіл баночку вітамінів для вагітних.
Наприкінці третього тижня Мар’яна сіла до дерев’яного затискача. Стара дала їй шматок сиром’яті, показала, як пробивати дірки і як вести дві голки назустріч. Перший шов вийшов кривий і завдовжки всього з долоню. Коли Мар’яна закінчила, Домна Прокопівна попросила її показати ліву руку.
Стара повернула лікоть до лампи, подивилася на ледь помітну цятку.
— Зоя про голку сказала?
— Сказала.
— Ти їй не віриш?
— Я не знаю, у що вірити. Мені двадцять чотири. Я все життя думала: якщо людина добра, значить, вона добра.
Домна Прокопівна відклала шило й розповіла історію своєї молодості. У селі тоді був впливовий керівник, який робив із молодими працівницями таке, про що знали всі: його дружина, колеги, самі дівчата. Новеньких попереджали лише пошепки: до його кабінету самій не заходь. Так тривало дванадцять років.
— І чим закінчилося? — спитала Мар’яна.
— Нічим. Він пішов на пенсію з пошаною, на похороні грав оркестр. А одна дівчина через нього намагалася накласти на себе руки. Її поховали осторонь, а його — з музикою. І знаєш, чому він лишався цілим? Бо довкола кожному щось від нього було треба. Комусь робота, комусь допомога, комусь — щоб не вигнали з житла. Кожен окремо начебто не винен, кожен просто мовчить. А з цього мовчання виходить стіна.
— Як її зламати?
— Витягати по цеглині. Одну витягнеш — з’явиться діра. Дві — уже потягне вітром. Стіна страшна, поки стоїть цілою.
Вона знову взяла шило.
— А ти працюй. Руками, чуєш? Будеш тільки сидіти й думати — з глузду з’їдеш. Коли шиєш, думається тихіше. Я тебе навчу. Мені казали, у тебе рука легка.
Так Мар’яна почала вчитися шорної справи.
Чутка про неї пішла вже на четвертий день. У селі нічого не починалося грубо, поки на чолі заводу стояв Стужев. Спершу одна жінка сказала другій біля магазину, що невістка з багатого дому втекла. Потім до історії додали, що вона вагітна не від чоловіка. Потім порахували, що термін припадає на час, коли бідолашний Микита боровся за життя.
До кінця тижня все село вже знало, ким слід вважати Мар’яну. Поки чоловік лежав під крапельницями, вона гуляла. Її взяли в дім, відмили, вдягли, подарували частку в заводі, а вона ось як віддячила. І якщо мовчить, значить, заперечити їй нічого.
Мар’яна стикалася із селом у дрібницях. Продавчиня перестала вітатися. Колишня напарниця зі стайні відвернулася до паркану. Жінка, в якої вона з дитинства купувала молоко, сказала, що коза перестала доїтися. Домна Прокопівна вислухала й веліла ходити їхнім боком вулиці. По покупки тепер ходитиме сама…
