Восени Микита зробив їй пропозицію в проході між денниками. Із даху текло, обоє стояли в гумових чоботях, і нічого урочистого в цій сцені не було. Мар’яна погодилася, а потім злякалася того, що їй доведеться увійти у великий дім на пагорбі.
Усі чекали, що Стужев заборонить синові одружуватися з бідною дівчиною зі стайні. А він зрадів. Обійняв Микиту, потім міцно пригорнув до себе Мар’яну й сказав, що давно за нею спостерігає. У неї, за його словами, була легка рука й міцний хребет, а в будь-якій породі це головне. Микита скривився, а Мар’яна сприйняла ці слова як похвалу. У її світі так і було.
Весілля призначили на середину травня, коли підросте трава. Стужев велів Мар’яні ніколи не продавати свій ветхий дім: власне гніздо, навіть погане, людині потрібне. Вона не знала, що ще не раз згадає цю пораду й щоразу чутиме в ній новий сенс.
За тим самим столом Стужев оголосив про весільний подарунок. Він збирався оформити на невістку чверть кінного заводу. Щоб вона увійшла в родину не безправною приблудою, а господинею. Регина Львівна на секунду відірвала очі від тарілки й одразу опустила їх знову.
У лютому Мар’яну повезли до нотаріуса. Поруч сиділа юристка заводу й показувала, де ставити підпис. Прочитати стос аркушів Мар’яна й не спробувала. Їй пояснили, що тепер вона учасниця господарства з часткою у двадцять п’ять відсотків. Звучало це як фраза чужою мовою.
— А що мені треба робити? — спитала вона.
— Нічого, — усміхнулася юристка. — Для вас це формальність.
Мар’яна склала папери в тонку сіру теку й прибрала її в шафу, не уявляючи, що ця формальність одного дня виявиться єдиним, чого Стужев не зможе в неї відібрати однією спокійною розмовою.
За місяць до весілля Микиті стало зле. Біль у животі почався двадцятого квітня, але він промовчав дві доби. Йому не хотілося здаватися слабким ні перед працівниками, ні перед батьком. Коли його все ж доправили до місцевої лікарні, запалення вже поширилося. За годину його повезли до обласного центру. Перша операція тривала понад шість годин. Через вісім днів знадобилася друга.
Мар’яна зняла кімнату неподалік від лікарні й майже не відходила від коридору біля реанімації. У житлі їй дозволяли тільки спати: господиня не дозволяла користуватися кухнею. Тому дівчина перебивалася чаєм і бутербродами з лікарняного кіоску. До Микити її пустили на п’ять хвилин лише двадцять п’ятого квітня. Він дивився на неї й не відразу впізнав.
Наступного ранку в коридорі з’явився Аркадій Віталійович. Його куртка була мокра від дощу. Він сказав, що за Микитою стежать найкращі лікарі й усе одно не пустять її в палату. А в нього день народження, до весілля лишилося три тижні, і рідні мають нарешті побачити наречену. Увечері він сам відвезе її назад, якщо вона захоче.
Мар’яна відмовилася. Стужев не сперечався. Він сів поруч і пів години говорив із нею не про своє свято, а про покійну Таїсію. Згадав, як її мати колись витягла з ополонки дитину, а потім два тижні лежала із запаленням легень. Він захоплювався її силою, питав Мар’яну, чи їла вона, чи хоч трохи спала, і жодного разу не повторив пропозиції поїхати. Через тридцять хвилин вона сама встала й пішла по сумку.
Усю дорогу до села вона намагалася зрозуміти, в яку мить передумала. Відповіді не знаходила. Вона тільки тепер побачила в дії той самий спосіб, про який їй розповідав Микита. Аркадій Віталійович не змусив її. Він зробив так, що вона вирішила сама.
Дім Стужевих стояв на виїзді із села за високим цегляним парканом. Два поверхи, темна черепиця, широке ґанок і підстрижений газон у дворі. До полудня подвір’ям поповз запах диму й смаженого м’яса. Після третьої почали з’їжджатися гості.
Домашнім вузьким колом тут називали приблизно тридцять людей, які розмістилися у вітальні та у дворі…
