«Не виходь першою». Вона зробила вигляд, що теж збирається. Взяла сумку, одягла пальто, підійшла до дверей разом із ним.
— Ти сьогодні на роботу? — запитав Артем так, ніби перевіряв.
— Так, — спокійно сказала Ольга. — Як завжди.
Він кивнув. І раптом додав:
— Тільки не затримуйся сьогодні. Давай увечері повечеряємо нормально. Я, може, раніше прийду.
Слова були м’які, майже ласкаві. Але Ольга почула в них не турботу, а розрахунок. Ніби він заздалегідь будував її маршрут.
Вона посміхнулася:
— Добре.
Артем вийшов першим. Ольга вийшла за ним. Але зробила це так, щоб двері зачинилися трохи пізніше. Подивилася, як він спускається сходами. Почула, як грюкнули двері під’їзду. І тут же, майже без думки, швидко повернулася назад. Серце билося голосно, ніби хтось стукав кулаком по столу.
Ольга зняла взуття і сховала. Пальто не зняла. Пройшла до кімнати й прислухалася. Тиша. Потім ледь чутний звук. Ніби хтось унизу біля під’їзду знову відчинив двері. Ще кроки на сходах. Ольга завмерла. Кроки піднімалися вгору. Не поспішаючи. Впевнено. Дзвінка не було. Ключ повернувся в замку.
Ольга ледь не скрикнула, але вчасно притиснула долоню до рота. Ключ повернувся ще раз. Двері прочинилися. Хтось увійшов. Вона стояла в кімнаті, біля стіни, і бачила коридор у щілину.
Увійшов Артем і не один. З ним був чоловік років сорока п’яти, у темній куртці, з короткою стрижкою. В руках тека і якийсь пакет. Цей чоловік не був схожий ні на сусіда, ні на друга дитинства, ні на колегу по роботі. Він виглядав так, як виглядають люди, які приходять не в гості, а у справі.
— Швидше, — тихо сказав Артем. — У нас хвилин п’ятнадцять.
— Вона точно пішла?
