«О котрій?» «О десятій ранку, у відділку в центрі міста. Я надішлю адресу». Після розмови Оксана відкинулася на спинку дивана.
Юлія дивилася на неї з кухні, тримаючи в руках ополоник. «Ну що, є новини?» — запитала подруга. «Будуть», — усміхнулася Оксана.
«Дуже скоро в них почнуться великі проблеми». Наступні два дні минули в дивному підвішеному стані. Оксана ходила на роботу, де колеги обережно цікавилися, чи все гаразд.
Вона відповідала ухильно, не вдаючись у подробиці. Начальниця бухгалтерії Наталія Василівна, літня жінка з проникливим поглядом, затримала її після обіду. «Оксаночко, я бачу, що в тебе труднощі», — сказала вона тихо.
«Якщо потрібна допомога або просто поговорити, я завжди готова вислухати». Оксана несподівано для себе відчула клубок у горлі. Увесь цей кошмар вона трималася молодцем, але проста людська участь ледь не пробила її захист.
«Дякую, Наталіє Василівно», — прошепотіла вона. «Я впораюся. Просто розлучаюся».
«Розумію», — кивнула начальниця. «Якщо знадобляться документи про доходи для суду, звертайся. Я все оформлю швидко».
У день зустрічі зі слідчим Оксана прокинулася рано. Юлія вже пішла на роботу, залишивши записку на холодильнику. «Тримайся, ти сильна. Увечері відсвяткуємо твою перемогу». Оксана усміхнулася. Перемога була ще попереду, але підтримка гріла душу.
У відділку в центрі міста її вже чекала Ірина Анатоліївна. Юристка виглядала зібраною й упевненою, з товстою текою документів під пахвою. «Готові?» — запитала вона…
