Ворота виправної установи зачинилися за спиною Романа сухим металевим брязкотом. П’ять років він уявляв собі цю мить, однак свобода не принесла ні радості, ні полегшення. У голові жила лише одна думка: насамперед треба потрапити на цвинтар і попросити пробачення в Оксани, у загибелі якої під час тієї аварії він увесь цей час вважав себе винним.
Цвинтар був на околиці великого міста. На той час, коли Роман дістався туди, почав накрапати дрібний дощ. Під ногами розкисала земля, від мокрого листя тягло вогкістю, а поміж рядами пам’ятників гуляв холодний вітер. Він майже нічого не помічав довкола. Кожен крок наближав його до зустрічі, якої він боявся всі роки ув’язнення.
Білий мармур він побачив здалеку. На гладенькій плиті темніли літери: «Оксана Левченко». Роман зупинився, ніби натрапив на невидиму перепону. Потім повільно підійшов, опустився навколішки й поклав долоню на крижаний камінь. Йому хотілося вимовити бодай кілька слів, але горло стиснуло так сильно, що він зміг лише беззвучно ворухнути губами.
Погляд ковзнув нижче, до дат. Роман прочитав їх один раз, потім удруге, уже уважніше. Після третього разу кров ніби відлила йому від обличчя. Згідно з написом, Оксана померла раніше тієї ночі, коли сталася аварія.
Він провів пальцями по цифрах, перевіряючи кожну виїмку. Помилитися було неможливо. Роман різко підвівся й озирнувся. Мовчазні ряди могил губилися в сірій дощовій імлі, але поблизу не було нікого, хто міг би пояснити цю безглузду невідповідність. Скорбота, яку він приніс сюди, за кілька секунд змінилася тривогою.
На краю цвинтаря стояла невеличка сторожка. Роман майже побіг до неї, кілька разів послизнувшись на мокрій доріжці. За старим столом сидів літній доглядач і слухав приймач, що тихо працював.
— Перепрошую, — видихнув Роман. — Скажіть, давно встановили пам’ятник Оксані Левченко?
Доглядач вимкнув звук і здивовано звів брови.
— Якій Оксані Левченко? Тут такої немає.
— Є. Я щойно був біля її могили. Ім’я вибите на білій мармуровій плиті.
— Я цей цвинтар багато років знаю, — уперто мовив старий. — Але якщо ви наполягаєте, зараз подивимося.
Він дістав пошарпаний журнал і повільно почав перегортати сторінки. Роман стояв навпроти, стискаючи мокрі пальці, і дослухався до кожного шереху паперу. Нарешті доглядач закрив журнал і похитав головою.
— Оксани Левченко в записах немає. І раніше не було.
Роман спробував іще раз описати місце, але старий повторив те саме. Тоді він повернувся до пам’ятника й довго дивився на чужу дату під знайомим ім’ям. Якщо тут нікого не ховали, навіщо знадобилася ця плита? Уперше за п’ять років у його свідомості виникла неможлива думка: Оксана могла залишитися живою. Покидаючи цвинтар, він уже розумів, що не заспокоїться, доки не дізнається, хто і навіщо змусив його оплакувати живу людину…
