Повернувшись додому після довгого робочого дня, Оксана завмерла біля ліфта. Просто на брудній підлозі під’їзду стояли її речі — картонні коробки, нашвидкуруч набиті одягом, кілька пакетів із взуттям, навіть її улюблена фотографія в рамці валялася зверху. Серце обірвалося, а в горлі став клубок.
Телефон у кишені завібрував. СМС від свекрухи. «Квартира тепер належить моїй доньці. Забирайся геть, злидарко». Оксана перечитала повідомлення двічі, ніби не вірячи власним очам. Пальці затремтіли, коли вона спробувала набрати номер чоловіка.
Гудки. Потім механічний голос. «Абонент заблокував вас».
Богдан заблокував її. Її власний чоловік, з яким вона прожила п’ять років. Кілька секунд Оксана просто стояла, дивлячись на телефон.
Потім повільно підвела погляд на зачинені двері своєї, ні, уже не своєї, квартири. Усередині чулися голоси. Свекруха, Лідія Степанівна, щось голосно обговорювала з кимось, сміялася.
Напевно, з дорогою донечкою Софією, яка тепер стала власницею житла. Дивно, але замість сліз чи істерики Оксана відчула, як кутики її губ повільно поповзли вгору. Усмішка вийшла холодною, майже хижою.
Вони ще не знали. Ніхто з них не знав, що вона зробила вчора. Усе почалося три місяці тому, коли Оксана випадково почула розмову Богдана з матір’ю…
