Церемонія йшла своїм чередом. Клятви, обручки, поцілунок. Оплески. Поздоровлення. Гості обступили їх з усіх боків, кидали конфетті, кричали «Гірко!». Фотограф клацав затвором без зупинки. Євгенія сміялася, обіймала Максима, кидала букет, який хтось із дівчат зловив під захоплені вигуки. Усе було як у казці. Рівно так, як вона уявляла.
Потім вони вийшли на вулицю. Гості почали розсідатися по машинах. Хтось уже поїхав до ресторану, де мав проходити банкет. Максима відволік фотограф. Потрібно було обговорити якісь деталі зйомки, маршрут, ракурси. Він відійшов убік, жестикулюючи і щось пояснюючи.
Євгенія стояла біля під’їзду РАЦСу, тримаючи в руках маленьку білу сумочку і посміхаючись. Олена кудись відійшла поправити макіяж. Навколо шумів натовп, але на мить Євгенія залишилася одна.
І тут до тротуару під’їхав чорний мінівен із білою стрічкою на капоті.
Серце Євгенії завмерло. Вона втупилася в машину, не вірячи своїм очам. Це не може бути правдою. Це збіг. Звичайна машина. Звичайна біла стрічка.
З водійських дверей вийшов чоловік у темному костюмі. Підійшов до Євгенії й ввічливо кивнув.
— Євгенія Лаврентьєва?
Вона кивнула, не в силах вимовити ні слова.
— Вас попросили їхати окремо. Максим Олександрович під’їде пізніше. Сказав, що це сюрприз.
Голос водія був рівним, спокійним, професійним. Він відкрив задні двері, і Євгенія побачила салон. Шкіряні сидіння. І жінку, що сиділа на задньому сидінні. Елегантна, років п’ятдесяти, в строгому костюмі. Перед нею лежала тека з документами.
— Доброго дня, — промовила жінка, посміхаючись. — Мене звати Наталія Баришева. Я юрист сім’ї. Нам потрібно обговорити кілька формальностей, поки їдемо в ресторан. Це не займе багато часу.
Євгенія стояла як укопана. Усе всередині кричало. Усе, що говорив батько, виявилося правдою. Чорний мінівен. Біла стрічка. Юрист. Документи.
— Євгеніє? — гукнула жінка, злегка нахмурившись. — Усе гаразд?
Євгенія різко обернулася. Максим усе ще стояв віддалік, розмовляючи з фотографом. Олена кудись зникла. Гості розбрелися. Ніхто не бачив, що відбувається.
І тут вона згадала. Не слова батька. Його інтонацію. Той рівний, упевнений тон. Без благання. Без істерики. Просто факт. «Не сідай».
Євгенія зробила крок назад.
— Вибачте, — вимовила вона. — Мені потрібно дещо взяти. Одну хвилину.
Вона розвернулася і швидко пішла геть від мінівена. «Не бігом, так буде занадто помітно». Просто швидким кроком. Обігнула будівлю РАЦСу, звернула за ріг.
І там, притулившись до старого сірого «Ланоса», стояв її батько. Їхні очі зустрілися. І Євгенія зрозуміла. Він знав. Він точно знав, що станеться.
— Поїхали, — сказав батько, відкриваючи двері. — Поясню по дорозі.
Євгенія подивилася на нього, потім обернулася. З-за рогу долинув звук мотора, що заводиться. Мінівен від’їжджав. Без неї.
Вона сіла в машину батька. Руки тремтіли. Усе тіло напружилося, як струна. Андрій завів двигун і плавно рушив з місця. Мовчав. Не квапив. Євгенія дивилася у вікно, намагаючись зібрати думки.
— Як ти дізнався? — вичавила вона нарешті.
Батько мовчки дістав із кишені куртки складений аркуш паперу і простягнув їй. Євгенія розгорнула його. Роздруківка заявки на транспортне обслуговування. Дата — тиждень тому. Замовник — ТОВ «Прайм Консалт». Опис: Мінівен. Без логотипів компанії. Маршрут після РАЦСу через промзону. У коментарях дрібним шрифтом: «Наречена їде одна». «У машині буде юрист із документами». «Водієві не втручатися».
Євгенія перечитала тричі. Потім підняла погляд на батька.
— Що це означає?
— Це означає, — рівно відповів Андрій, — що тебе хотіли відвезти в тихе місце і змусити підписати папери. Поки всі гості в ресторані, поки наречений чекає на тебе, адже його мати скаже, що є якийсь сюрприз. До моменту, коли хтось схаменеться, було б уже пізно.
Євгенія похолола.
— Хто замовив цю машину?
Андрій не відповів одразу. Просто дивився на дорогу. Потім тихо промовив:
