— Ні. — Вона відсторонилася. — Я поїду сама. Тобі треба визначитися, Борисе. З ким ти? Із сім’єю чи з цим… «спогадом про юність»?
Телефон у руці завібрував — таксі через дві хвилини. Юля вийшла з ресторану, не озираючись. Травневе повітря було теплим, пахло квітучими каштанами й далеким дощем. Місто жило своїм нічним життям: десь сміялися п’яні компанії, проїжджали машини, блимали світлофори. А Юля стояла на тротуарі й відчувала, як усередині неї щось руйнується.
Таксі під’їхало швидко — біла машина з потертим салоном і водієм середніх років, який сонно кивнув у відповідь на вітання. Юля назвала адресу і відкинулася на сидіння, заплющивши очі. За повіками стояла картинка: Крістіна і Борис біля вікна, занадто близько одне до одного.
— Важкий вечір? — запитав водій, дивлячись у дзеркало заднього виду.
— Можна й так сказати, — Юля розплющила очі, розглядаючи вогні, що миготіли за вікном.
— Жінка в червоній сукні на самоті вночі — це або дуже добре закінчений вечір, або дуже погано, — філософськи зауважив водій.
— Друге, — Юля спробувала всміхнутися, але вийшло кривувато.
Вони їхали через центр, повз освітлені вітрини магазинів, повз бари, звідки долинала музика, повз цілодобові кафе, де сиділи нічні люди зі своїми нічними проблемами. Юля дивилася на це місто, в якому прожила 14 років заміжньою, і здавалося, що вона бачить його вперше. Або прощається з ним — незрозуміло.
Телефон задзвонив. «Борис». Юля подивилася на ім’я, що висвітилося, і скинула виклик. Через хвилину повідомлення: «Юлю, будь ласка, давай поговоримо. Я їду за тобою». «Не треба, — написала вона у відповідь. — Мені потрібен час подумати».
Дім зустрів темрявою, тільки нічник у передпокої горів тьмяним світлом. Юля зняла туфлі, які натерли ноги за цей нескінченний вечір, і босоніж пройшла на кухню. У вітальні на дивані спала свекруха, прикрита пледом, на журнальному столику стояв недопитий чай. Юля не стала будити її — пояснювати зараз що-небудь було понад її сили.
На кухні вона налила собі води з фільтра, сіла за стіл. Тут, у цій квартирі, минули найкращі роки її життя. Ось на цьому стільці сидів трирічний Максим, розмазуючи по обличчю шоколад. Ось біля цього вікна стояла крихітна Катя, вимагаючи показати їй місяць. Ось за цим столом вони з Борисом планували ремонт, сперечалися про колір шпалер, сміялися над якимись дурницями.
Коли все змінилося? Юля намагалася згадати точний момент, але він вислизав. Зміни відбувалися повільно, як іржа, що роз’їдає метал зсередини. Спочатку він став затримуватися на роботі. Потім менше розмовляти за вечерею. Потім перестав цікавитися її днем, її думками, її почуттями. Вони перетворилися на співмешканців, на компаньйонів по вихованню дітей, але перестали бути коханцями, друзями, партнерами.
І тут з’явилася Крістіна. Зі своїми великими очима, зі своєю безпорадністю, зі своїми спогадами про їхнє спільне минуле. Юля могла б звинувачувати її, але чесність вимагала визнати: якби в їхньому шлюбі не було тріщин, Крістіна не змогла б просочитися всередину.
Двері грюкнули — Борис. Юля почула, як він розмовляє з матір’ю півголосом, як та здивовано запитує щось, як він відповідає коротко, роздратовано. Потім кроки попрямували на кухню. Борис стояв у дверному отворі — скуйовджений, втомлений, з розстебнутим коміром сорочки. Вони дивилися одне на одного через кухню, і в цьому погляді були всі роки разом, двоє дітей, спільний побут — і раптом виявлена прірва між ними.
— Мама питала, що трапилося, — сказав Борис. — Я сказав, що ми посварилися.
— Ми не посварилися, — Юля повільно поставила склянку на стіл. — Сваряться через дрібниці. А ми? Ми стоїмо на краю.
— На краю чого?
— Розлучення, — просто сказала Юля, і це слово зависло між ними, важке й остаточне.
Борис зблід, схопився за одвірок.
— Розлучення? — повторив він, ніби не зрозумів. — Юлю, ти серйозно?
— А як ти думаєш, чим усе це закінчиться? — вона встала, пройшлася кухнею, відчуваючи, як напруга, що накопичилася, вимагає виходу. — Ти закоханий в іншу жінку. Може, ще не визнаєш це собі, але я бачу. Я не сліпа, Борисе.
— Я не закоханий, — він увійшов у кухню, зачинив за собою двері, щоб не розбудити матір. — Господи, Юлю, між Крістіною і мною нічого немає.
— Поки немає, — уточнила Юля. — Але ти хочеш, щоб було. Я бачила, як ти на неї дивишся. Як оживаєш поруч із нею. Ніби знову стаєш молодим, вільним.
Борис опустився на стілець, провів руками по обличчю.
— Може, ти маєш рацію, — сказав він тихо. — Може, я справді шукаю щось. Не знаю, що саме. Відчуття, що життя не закінчене. Що попереду ще є щось, крім роботи й рахунків.
Ця чесність була гіршою за будь-яку брехню. Юля відчула, як усередині щось обривається.
— Тоді йди до неї, — сказала вона, дивуясь, наскільки спокійно пролунав її голос. — Якщо тобі зі мною так погано, якщо я лише зобов’язання, йди. Звільнися.
— Юлю…
— Ні, справді, — вона підійшла ближче, сіла навпроти. — Я не буду тримати тебе силоміць. Не буду маніпулювати дітьми, сльозами, спільним минулим. Якщо ти хочеш піти, йди.
Борис дивився на неї, і в його очах було таке сум’яття, що Юля майже пошкодувала його. Майже.
— Я не хочу йти, — сказав він нарешті. — Я просто… втомився. Від усього. І з Крістіною мені легше дихається.
— Тому що вона — твій вихідний від реальності, — Юля відкинулася на спинку стільця. — З нею ти не тато, не чоловік, не той, хто має пам’ятати про оплату інтернету. Ти просто Боря, веселий хлопчисько, який колись лазив у покинуті будинки. Але це ілюзія, Борисе. Якщо ви будете разом, реальність повернеться. Рахунки, побут, проблеми. І виявиться, що диво було не в ній, а у відсутності відповідальності.
Зависла тиша. З вітальні долинало хропіння свекрухи, з дитячої — тихе сопіння Каті. Звичайні звуки їхнього дому, їхнього життя.
— Не знаю, що робити, — зізнався Борис.
— Тоді я скажу, — Юля встала, підійшла до вікна. За склом темніло передсвітанкове небо. — Завтра вранці ти збираєш речі і їдеш на кілька днів. До матері, до друзів, куди хочеш. Подумаєш про те, чого ти насправді хочеш. А я подумаю, чи готова жити з чоловіком, який дивиться на мене як на якір.
— Юлю, діти…
— Дітям ми скажемо, що у тата відрядження, — відрізала вона. — Не будемо травмувати їх завчасно. Але якщо ти вирішиш, що хочеш до Крістіни, доведеться сказати правду.
Борис встав, хотів підійти, обійняти її, але Юля відсторонилася.
— Не треба, — сказала вона. — Зараз твої дотики тільки роблять боляче.
Він вийшов з кухні, і через хвилину Юля почула, як зачинилися двері в спальню. Вона залишилася стояти біля вікна, дивлячись на місто, що темніло, і думала про те, що життя вміє підносити сюрпризи. Вчора вранці вона була впевнена у своєму шлюбі. Сьогодні вночі стояла на порозі розлучення.
Ранок настав надто швидко. Юля не спала, лежала на дивані у вітальні, вкрившись тим самим пледом, під яким спала свекруха, і слухала, як прокидається дім. Першою встала Віра Петрівна, пройшла на кухню ставити чайник. Юля заплющила очі, вдаючи сплячу — пояснювати що-небудь зараз було нестерпно.
Потім прокинулися діти. Максим вийшов сонний, у піжамних штанях і старій футболці, чухаючи живіт. Катя вибігла слідом, уже бадьора, з розпатланими косичками.
— Мамо! — вона побачила Юлю на дивані. — А чому ти тут?
— Пізно повернулися, не хотіла будити тата, — Юля сіла, поправляючи волосся.
— Доброго ранку, сонечко! — Катя забралася до неї на коліна, пахнучи сном і дитячим шампунем.
Максим мовчки плюхнувся в крісло, уткнувшись у телефон. Одинадцятирічні хлопчики вже не обіймаються з мамами вранці — Юля це знала, але все одно щоразу відчувала легкий укол втрати.
— Як свято? — запитала Віра Петрівна, з’являючись із кухні з чашкою чаю.
— Добре, — збрехала Юля. — Весело було.
Свекруха подивилася на неї довгим оцінювальним поглядом — вона не вірила, але не стала розпитувати при дітях…
