Слабкість тривала недовго. Я прибрала її в ту внутрішню шухляду, куди складала зайві емоції перед важкими переговорами. Олег зазирнув перед початком церемонії в бездоганному костюмі; руки в нього трохи тремтіли. Він кілька разів повторив, що сьогодні все нарешті стане на свої місця. Ще напередодні я почула б у цих словах романтику. Тепер вони звучали попередженням про ретельно підготовлену розв’язку.
Мені хотілося запитати прямо, що саме має стати на місце, і дати йому останню можливість зізнатися до гостей. Але тоді він знову міг би назвати все непорозумінням і перенести розмову. Я лише поправила складку на його лацкані. Олег усміхнувся з полегшенням, сприйнявши мовчання за необізнаність, і це остаточно показало: попередити мене він не збирався.
Надвечір банкетна зала змінилася до невпізнання. Гірлянди теплого світла, живі квіти й довгі столи виглядали саме так, як ми планували в місяці, коли я вірила в спільне майбутнє. Витрачених зусиль мені було шкода менше, ніж утраченої щирості. Цей вечір однаково ставав важливою межею: не фіналом мого життя, а моментом, після якого ніхто, крім мене, не визначатиме його напрямку.
Гості приїжджали, займали місця й хвалили сукню. Особливо помітною була тітка Зоя, родичка по батьковій лінії — галаслива, прямолінійна жінка, яка з порога оголосила, що в родині нарешті відбудеться весілля, а не черговий похорон моїх особистих амбіцій. Так вона піддражнювала мене за довгі роки, віддані роботі. Гості засміялися, і я вперше за день усміхнулася по-справжньому. Не всі присутні були учасниками чужого розрахунку; більшість прийшла розділити радість, якої вже не існувало.
Поруч з Олегом я приймала вітання й непомітно стежила за Валентиною Сергіївною. Вона грала роль щасливої матері нареченого з бездоганною впевненістю: обходила столи, всміхалася, поправляла деталі й раз у раз дивилася на маленький годинник. Це був погляд людини, яка чекає заздалегідь призначеного сигналу.
Аліна з незвичною діловитістю переставляла картки гостей, ніби від їхнього розташування залежала не краса сервірування, а успіх усього сімейного задуму. Павло Григорович сидів за головним столом і розглядав власні руки. Він виглядав людиною, яка давно зрозуміла неминучість того, що відбувається, і відмовилася навіть намагатися щось зупинити.
Перший тост формально виголошували батьки Олега, але говорила лише Валентина Сергіївна. Чоловік мовчки кивав поруч. Її промова була сповнена слів про єдність сердець, довіру й справжню родину. За дальніми столами хтось зворушено промокав очі, а я з холодним подивом слухала, як переконливо вона вміє надавати фальші інтонації щирої турботи.
Дзвеніли келихи, довкола лунали схвальні голоси, прохолодний шовк торкався зап’ястка. Мені стало шкода гостей, яким судилося запам’ятати це свято зовсім не таким, яким вони його уявляли. Вони ні в чому не брали участі й не заслуговували опинитися свідками сімейної вимоги. Однак мовчання зробило б мене співучасницею власного обману, а відстрочка дозволила б Савчукам зайти ще далі.
Церемонія тривала за сценарієм. Ми з Олегом випили шампанське, схрестивши руки, і приготувалися вклонитися присутнім. Саме тоді Валентина Сергіївна подивилася на годинник востаннє, поправила шовкову шаль і рішуче попрямувала до нас. У міру її наближення розмови за столами стихали. Моє серце пришвидшилося, але хвилювання було схоже не на страх, а на очікування моменту, до якого я готувалася багато тижнів…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
