Дарина зблідла й одразу сказала, що Вікторія напевно бреше. Олена не стала сперечатися. Вагітність могла виявитися правдою або хитрощами, але в ту мить це вже нічого не змінювало.
— Я слухала жінку майже твого віку й раптом відчула цілковиту байдужість, — тихо продовжила вона. — Мені стало байдуже, піде він до неї чи залишиться, народиться в них дитина чи ні. Я віддала двадцять три роки людині, яка перетворилася для мене на порожнє місце. Найгірше, що поруч із ним і сама поступово стала такою самою.
У материнських очах Дарина побачила не звичний біль і не образу, а твердість, якої раніше там не помічала.
— Я пішла остаточно. Поки що не уявляю, де житиму і як усе влаштую, але назад не повернуся.
— А дім? Бабусина квартира в центрі?
— Дім оформлений на батька. Квартиру я продала десять років тому, коли йому знадобилися кошти для компанії. Він переконав, що це вклад у наше спільне майбутнє, і я погодилася.
Дарина злякано спитала, невже в матері нічого не лишилося. Олена знизала плечима: невеликих заощаджень має вистачити на перший час, а крім того, у неї були здоров’я, освіта, робота й власні руки. У сорок чотири роки вона не вважала себе безпорадною.
— Ти ухвалюєш рішення в такому стані, — заперечила донька, міряючи тісну кімнату трьома кроками від стіни до стіни. — Може, спершу треба заспокоїтися?
Олена засміялася неголосно й невесело.
— Дашо, останні двадцять три роки я якраз майже нічого не відчувала. Ця ніч стала першим живим переживанням за дуже довгий час. І мені стало легше від того, що всередині ще не все померло.
Промовляючи це, Олена сама дивувалася спокою власного голосу. За ніч вона встигла злякатися майбутнього, пошкодувати себе, розсердитися на чоловіка й знову засумніватися у своєму рішенні. Але жодного разу не захотіла повернутися. Невідомість лякала менше, ніж знайомі кімнати, де кожна річ нагадувала про добровільне мовчання. Навіть ця тісна кімната з чужим шумом за стіною давала більше повітря, ніж дім, який вона стільки років вважала сімейним.
На столі затремтів телефон, висвітивши ім’я Олега. Мати навіть не простягнула до нього руки. На запитання, що вони робитимуть, якщо батько приїде, вона спокійно відповіла: двері залишаться зачиненими.
Потім Олена міцно обійняла доньку, як робила в її дитинстві.
— Ти зараз, мабуть, думаєш, що я руйную сім’ю, не поговоривши з ним і не давши останнього шансу. Але руйнувати вже нічого. Ми роками підтримували видимість заради тебе, хоча саме така брехня й поранила б тебе найсильніше.
У Дарини затремтіли губи. Вона зізналася, що завжди вважала батьків звичайною, нормальною парою. Олена відповіла, що вони й виглядали нормальними — такими, як багато сімей, що навчилися ховати нещастя за зачиненими дверима.
Олег надіслав кілька повідомлень: вимагав розмови, обіцяв усе пояснити, називав те, що сталося, непорозумінням. Олена набрала єдину фразу: «Пояснюйся з Вікторією. Мені більше не потрібні твої версії».
— А якщо вона справді чекає дитину? — спитала Дарина.
— Тоді в тебе з’явиться брат або сестра. Але розбиратися з цим буде вже не мені.
Донька обхопила коліна, як колись під час грози, і спитала, чи зобов’язана вона помирити батьків або поговорити з батьком. Олена одразу заборонила їй брати на себе чужу провину. Помилки зробили дорослі, а Дарина була єдиним, що вони з Олегом зробили правильно.
За вікном остаточно розвиднілося. День був сірим, мокрим і безбарвним, але все-таки новим. Олена не відчувала ні радості, ні полегшення; замість них усередині з’явився вільний простір, поки що лячний своєю невідомістю. Їй належало вирішити, де жити, як оформити розлучення і чим заповнити роки, що лишилися, однак уперше відповіді залежали тільки від неї.
Несподівано вона сказала, що хоче зателефонувати матері. Дарина здивувалася: після похорону діда вони не розмовляли сім років. Олена подивилася на мокрі дахи, голі дерева й вицвіле небо та тихо промовила, що скаже Валентині Степанівні головне — мати в чому була права…
