Автобус здригався на нерівній дорозі. Олена дивилася в запітніле скло, не розрізняючи краєвиду, а Дарина тримала її за руку так само міцно, як у дитинстві, коли боялася загубитися серед людей.
— Може, нам усе-таки варто було поїхати до лікарні до бабусі Лариси?
Олена похитала головою. Свекруха ніколи її не приймала, і зображати близькість біля лікарняного ліжка вона не хотіла. Коли донька нагадала, що батько залишився там сам, Олена відповіла: він дорослий і впорається сам.
Дарина відвернулася. У склі відбилися стиснуті губи й напружене обличчя. Донька вже опинилася між двома батьками, і Олена розуміла, наскільки це несправедливо, однак змусити себе підтримати чоловіка після двадцяти трьох років зради не могла.
Їй хотілося сказати Дарині, що та не зобов’язана розділяти материнську образу і має право любити батька. Але будь-які слова могли прозвучати як прихований дозвіл або, навпаки, як звинувачення. Тому Олена лише сильніше стиснула її долоню. У власному дитинстві вона теж спостерігала, як мати виправдовує Миколу, а потім мимоволі засвоїла, що любов вимагає терпіння будь-якого болю. Цей спадковий ланцюг слід було обірвати бодай на доньці.
Щоб змінити тему, Дарина попросила розповісти, чому мати сім років не розмовляла з бабусею. Олена зітхнула. Родинна історія була довгою, болісною й позбавленою красивих пояснень.
Сварка сталася на похороні Миколи, її батька. Дарина пам’ятала його невиразно: запах тютюну, цукерки в кишенях, великі руки. Валентина Степанівна познайомилася з ним у вісімнадцять на танцях у клубі, за рік вийшла заміж і потім називала сорок шість років шлюбу найкращою частиною своєї долі.
— Дід був непростим, — сказала Олена. — Пив, зраджував, кілька разів ударив матір. Вона все прощала й терпіла. А я потім повторила її життя.
Дарина гірко назвала це сімейною традицією й спитала, що саме сталося біля могили.
— Мама говорила про нього як про бездоганну людину. А я зірвалася. Заявила, що батько був питущим тираном, недостойним усього її життя, і що вона задушила його своєю жертовністю, бо так і не навчилася цінувати себе. Це було не просто різко — це було жорстоко. Вона прощалася з чоловіком, а я вилила на неї все, що накопичила не тільки про її шлюб, а й про свій.
На зупинці зайшли літня жінка з онуком і чоловік у робочому одязі. Олена подумала, що за кожним звичайним обличчям ховаються свої недомовленості й слова, сказані в невідповідний момент.
Після похорону ні мати, ні донька не зробили першого кроку. Дарина вряди-годи передавала вітання, але гордість обох виявилася сильнішою за тугу. Лише тепер Олена зрозуміла: вона мала рацію по суті, але не мала права відбирати у Валентини Степанівни її горе й власну версію прожитого життя.
— А батька ти колись любила? — раптом спитала Дарина.
На початку, зізналася Олена, мабуть, любила. Олег був вродливий, упевнений у собі, умів залицятися, приносив квіти й вигадував романтичні зустрічі. Вона щойно закінчила інститут, вірила прочитаним романам і думала, що сильного почуття досить на все життя.
Згодом з’ясувалося, що тривале кохання тримається не на красивих вечорах, а на повазі, чесності й щоденному виборі на користь одне одного. Олег дуже швидко перестав робити цей вибір. Можливо, не робив ніколи.
Автобус зупинився в знайомому старому районі. Під дрібним дощем вони пройшли двір із іржавими гойдалками й піднялися на п’ятий поверх сходами, де пахло котами й вареною капустою. Перед обшарпаними дверима Олена спитала доньку, чи готова та зайти, хоча насправді запитання призначалося їй самій.
Дзвінок озвався хрипким деренчанням, знайомим із дитинства. За дверима пролунали повільні кроки, повернувся замок. На порозі з’явилася маленька сива жінка у вицвілому домашньому халаті. За сім років Валентина Степанівна постаріла так сильно, ніби кожен прожитий рік коштував двох, але її уважні живі очі залишилися колишніми…
