— Ви кажете, за документами кінці не сходяться. Отже, хтось веде дві відомості: одну для перевірки, другу справжню. Хто в нього бухгалтер?
— Бондаренко. Андрій Сергійович. Тихий, лякливий, двадцять років при Кравченкові, всю кухню знає. Але до нього не підступишся: тремтить від власної тіні.
— До лякливих якраз і треба підступатися. Я з ними пів життя працювала. Лякливий міцніше за нахабного тримається за хазяїна, доки не зрозуміє, що хазяїн першим здасть його самого. Як зрозуміє — тут він твій.
За два дні вони підловили Бондаренка біля пивного кіоску. Увечері той потай купував кухоль пива після роботи — видно, єдина в людини віддушина. Коваленко лишився осторонь, а Галина підсіла до бухгалтера сама, як звичайна стара сідає на лавку.
Бондаренко впізнав її, зблід і сіпнувся встати.
— Сиди, Андрію Сергійовичу. Не смикайся, на нас дивляться. Ми з тобою просто пиво п’ємо. Двоє старих.
Він сів назад. Руки тремтіли так, що піна хлюпалася через край.
— Що вам треба? Я нічого не знаю. Я вас не знаю.
— А я тебе знаю. Двадцять років за нього папери ведеш. Дві каси: одна для відводу очей, друга справжня. Не відповідай, я й без тебе знаю. Я тобі інше скажу. Ти думаєш, поки ведеш його папери, ти в безпеці? Подумай, хто першим піде під ніж, коли все почне валитися. Не він — він чистенький, усюди чужі підписи. Першим підеш ти, бо знаєш усе. Живий свідок для таких, як Кравченко, страшніший за будь-якого слідчого.
Бондаренко мовчав. Губи тремтіли. І Галина побачила в його очах те, що шукала: не відданість, а давній, до кісток в’їдений страх. Під страхом ховалася смертельна втома від життя в чужому кулаці.
Бондаренко боявся не викриття як такого. Він давно жив із думкою, що одного дня стане зайвим свідком. Копії були його єдиною страховкою, але з кожним роком він дедалі ясніше розумів: папір урятує лише тоді, коли потрапить не в одні руки і не надто пізно.
— У мене все є, — раптом сказав він ледь чутно. — Я всі ці роки робив копії. Справжні відомості й накладні: звідки йде товар, куди йдуть гроші. Усе сховав. Він не знає. Думав, якщо що, відкуплюся, покажу, що й на нього є.
Він схлипнув.
— Дурень я. Хіба від такого відкупишся?
У Галини стиснулося серце. Ось вона, ниточка, за яку можна витягти всю схему.
— Де папери?
Бондаренко перелякано замотав головою.
— Не тут. Не зараз. Я боюся. За мною стежать, я знаю. Дайте два дні, усе обміркую й сам принесу. Слово даю. Тільки не квапте. А то я…
Він раптом схопив її за рукав.
— Ви справді його не боїтеся?
— Боюся. Тільки жити з цим страхом більше не хочу…
