Розслідування розгорталося не за один вечір і не за один тиждень. Запущена Галиною машина поверталася повільно й важко.
Самих лише паперів виявилося замало: перевіряли склади, звіряли накладні, шукали людей, які отримували товар і передавали гроші. Кравченко ще зберігав зв’язки й намагався тягнути час. Але після публікації сховати справу назад у стіл уже не виходило.
Газета вийшла. Потім опублікувала продовження. Регіональне управління прислало своїх працівників.
Базу опечатали, склади закрили. Ткаченка спершу відсторонили, а потім зняли остаточно, коли з’ясувалося, як він оформлював смерть Бондаренка. Дорошенко, зрозумівши, куди йде справа, заговорив першим.
Він топив Кравченка, щоб виторгувати собі менше покарання. За ним потягнувся Шевченко, за Шевченком — решта.
Кожен рятував себе і тим самим додавав нові докази. Вирок у справі Каті переглянули посмертно, вісімнадцять років по тому. Кравченка затримали не відразу, суд тривав довго.
Він до останнього був спокійний, чемний і певний, що викрутиться. Він і в суді тримався так, ніби це всі навколо помилилися, а він один має рацію. Галина заплатила, як і знала, що заплатить.
Справу про бійку проти Галини тихо закрили. Леся відмовилася від фальшивих свідчень і розповіла про погрози, і ніхто її не зачепив. Але добре ім’я Галина втратила. Тепер її знали і як жінку, яка самотужки звалила Кравченка, і як ту, що колись своїм підписом допомогла погубити невинну.
І те, і друге було правдою. Галина більше не ховалася ні від одного, ні від другого. Повного примирення з Максом не сталося.
Він не пробачив її, та вона й не просила. Допомагав не заради неї, а заради матері й проти людини, яка матір погубила. Іноді заходив, мовчки колов дрова, лагодив, що зламалося, і йшов, майже не розмовляючи.
Між ними лишалася правда, яку не можна було виправити турботою чи пізнім каяттям. Галина приймала це без образи. Сама присутність Макса поруч означала не примирення, а його вільне рішення — те саме право вибору, якого колись позбавили Катю.
Одного разу Макс приніс єдину збережену фотографію матері зі справи. Вони довго сиділи поруч на кухні, дивилися на молоде несміливе обличчя й мовчали — кожен про своє. Це не було прощенням, але було більше, ніж нічого.
Леся з Дашею лишилися на ринку. Там стало тихіше: без хазяїв і збирачів кожен торгував як умів. Галина іноді приходила, ставала за прилавок і продавала копченості власного приготування.
Стара й стара. Тільки тепер на неї дивилися інакше. Вона не стала щасливішою.
Вона не повернула ні доброго імені, ні спокою, про який мріяла, ні тих вісімнадцяти років. Лишилася сама — стара жінка в холодній квартирі, з виною, яку нарешті винесла на світ і тому навчилася з нею жити.
Вісімнадцять років її мовчання коштувало чужого життя. Один раз вона заговорила. І це коштувало їй усього.
