Цей місяць тягнувся болісно. Зінаїда Іванівна дулася, говорила уїдливості, натякала на жорстокість. Але Людмила навчилася не реагувати. Вона посміхалася, кивала і займалася своїми справами.
Коли настав день переїзду, Людмила сама допомогла збирати речі. Коробки, валізи, фікуси — все завантажили в машину. Олег із друзями відвіз меблі. Зінаїда Іванівна поїхала, не попрощавшись.
Людмила залишилася одна у квартирі. Зайшла до спальні, де пахло чужими парфумами й нафталіном. Відчинила вікна. Зняла чужу постільну білизну, провітрила матрац, перестелила свою. Розклала речі. Сіла на ліжко й видихнула. Тиша. Нарешті тиша.
Олег повернувся пізно ввечері, втомлений і мовчазний. Вони лягли у своїй спальні, на своєму ліжку, і Людмила відчула, як напруга останніх місяців поступово минає.
Минуло два місяці. Зінаїда Іванівна освоїлася в новій квартирі, завела нових сусідок для розмов. Дзвонила Олегу щодня, але вже не вимагала приїхати негайно. Людмила з чоловіком відвідували її раз на тиждень, привозили продукти, допомагали по господарству.
Стосунки з Олегом налагодилися не відразу. Було кілька серйозних розмов, коли Людмила пояснювала, що її кордони — не примха, а необхідність. Олег слухав, кивав, іноді сперечався, але поступово почав розуміти.
Через півтора року до них приїхала Зінаїда Іванівна на день народження Людмили. Принесла торт і скромний букет. Сіла за стіл, випила чаю і раптом сказала:
— Людмило, я хотіла вибачитися за той випадок із грошима. Я була неправа, полізла, куди не треба.
Людмила відклала чашку і подивилася на свекруху. Зінаїда Іванівна виглядала щирою.
— Зінаїдо Іванівно, я рада, що ви це кажете. Дякую.
— Я просто… я злякалася тоді. Мені здавалося, що я нікому не потрібна. Що тягар. Ось і хотіла довести, що можу бути корисною. Дурна логіка, звичайно.
— Ви потрібні Олегу, ви його мати. Але це не означає, що ви повинні жити з нами й контролювати нас…
