Склав руки. — Мама лягла в лікарню, сказав він. Тиск підскочив.
Лікарі кажуть — нерви. Олена мовчала. — Вона плаче постійно.
Продовжив Артем. — Каже, що все зіпсувала. Що ти її тепер ненавидиш.
Сусідки на неї косо дивляться. За спиною шепочуться. Зоя Марківна всім розповіла про пальто.
Тепер весь під’їзд знає. — І що ти хочеш? Запитала Олена тихо. — Щоб я її пошкодувала? — Хочу, щоб ти повернулася.
Артем нахилився вперед. — Додому. До мене.
Ми все виправимо, я обіцяю. Я з мамою поговорю. Поясню, що вона була неправа.
— Ти вже місяць збираєшся з нею поговорити. Олена стиснула чашку з чаєм. Але щоразу обираєш її.
Не мене. Її. Вона моя мати.
А я твоя дружина. Голос Олени зірвався на крик. Артем здригнувся.
Відкинувся на спинку стільця. — Я твоя дружина. Артеме.
Повторила вона тихіше. І я повинна бути для тебе важливішою. Але ти вибрав її.
Вкрав мій подарунок. Зіпсував його. Навіть не вибачився.
А тепер сидиш і розповідаєш, як їй погано. А мені? Мені, по-твоєму, добре? Артем опустив очі. — Вибач, — сказав він.
— Правда, вибач. Я був не правий. — Пізно.
— Не пізно. Він схопив її за руку. — Олено, я люблю тебе.
— Ну, зробив помилку. З ким не буває. Давай почнемо спочатку.
Я обіцяю, мама більше не буде лізти в наше життя. — Ти це обіцяв уже сто разів. Олена вивільнила руку.
Після кожного її візиту. Після кожного борщу. Кожного прання.
Кожної поради. Але нічого не змінювалося. — Зміниться.
Артем встав. Я з нею серйозно поговорю. Поясню, що є межі.
— Поясни, — Олена кивнула. — Але без мене. — Тобто ти не повернешся? — Не знаю.
Вона встала теж підійшла до вікна. — Мені потрібен час. Артем стояв посеред кухні.
Розгублений. Безпорадний. Потім зітхнув.
Одягнув куртку. — Гаразд. Я почекаю.
Скільки потрібно їй, стільки. Але знай. Я люблю тебе.
І хочу, щоб ти повернулася. Він пішов. Олена залишилася стояти біля вікна.
Дивилася, як він сідає в машину. Їде. Батько вийшов з кімнати.
Встав поруч. — Що будеш робити? — запитав він. — Не знаю, — зізналася Олена.
— Правда не знаю. — Не поспішай. Подумай гарненько.
Це твоє життя. Олена кивнула. Батько обійняв її за плечі.
Вони стояли біля вікна. Дивилися на сірий двір. На голі дерева.
На сніг, який ніяк не міг вирішити, падати чи танути. Минув ще тиждень. Артем дзвонив щодня.
Питав, як справи. Чи не передумала вона. Олена відповідала однозначно.
Обіцяла подумати. Людмила теж дзвонила. Раз.
Пізно ввечері. Плакала в слухавку. Просила вибачення.
Олена слухала мовчки. Потім поклала слухавку, не попрощавшись. Вона заслужила.
Сказав батько, коли Олена розповіла йому. Нехай тепер живе з наслідками. У суботу ввечері Олена зібрала речі.
Попрощалася з батьком. Він провів її до дверей. Обійняв міцно.
Ти вирішила повернутися, запитав він. Вирішила поговорити, поправила Олена. А там подивлюся.
Добре. Тільки пам’ятай, якщо що, я завжди на твоєму боці. Завжди.
Знаю, тату. Дякую. Олена приїхала додому пізно.
Близько десятої вечора. Артем відчинив двері відразу, ніби чекав за ними. Обличчя його осунулося, очі запали.
Ти повернулася, видихнув він. Я приїхала поговорити. Олена пройшла в квартиру, роздяглася.
Не більше. Вони сіли на кухні. Артем заварив чай, поставив перед нею чашку.
Руки його тремтіли. Я сумував, сказав він. Дуже.
Я теж, зізналася Олена. Але це не означає, що я все пробачила. Я розумію.
Олено, я з мамою поговорив. Серйозно. Сказав, що вона перейшла всі межі, що більше так не можна.
І що вона відповіла? Плакала. Говорила, що не хотіла нічого поганого, що просто хотіла допомогти. Артеме? Олена поставила чашку.
Твоя мама не хотіла допомогти. Вона хотіла контролювати. Показати, що вона головна в твоєму житті.
І ти їй у цьому допомагав. Я зрозумів це? Він кивнув. Чесно.
Я багато зрозумів за цей тиждень. Без тебе квартира здавалася порожньою. Я приходив з роботи, а тут тихо, холодно, нікого немає.
І я зрозумів, як ти себе почувала, коли мама приходила. Вона займала весь простір, а тобі не залишалося місця. Олена мовчала.
Було приємно чути це, але вона не була впевнена, що Артем дійсно зрозумів. Слова — це одне. Вчинки — інше.
Я хочу все виправити, продовжив Артем. Хочу, щоб ми були сім’єю, без мами посередині. Просто ти і я. Вона згодна? Їй доведеться.
Артем стиснув кулаки. Я сказав. Або вона приймає правила, або я перестаю з нею спілкуватися.
Серйозно? Олена підняла брову. Серйозно? Олено, я не хочу тебе втрачати. Ти для мене важливіша.
Олена подивилася на нього довго, намагаючись зрозуміти, правда це, чи чергові обіцянки, які забудуться через тиждень. Але в його очах була щирість, страх, відчай. Може він дійсно зрозумів? Добре, сказала вона нарешті.
Я залишаюся. Але з умовами. Якими? Твоя мати приходить тільки за запрошенням.
Не з ключем. Ніколи захоче. За запрошенням.
Вона не пере нашу білизну, не готує нам їжу, не переставляє речі в квартирі. Це наша територія. Згоден? Артем кивнув.
Ти не береш мої речі без дозволу. Ніколи. Навіть якщо твоя мати вмирає і їй терміново потрібно моє пальто на похорон…
