На краю водойми Таран закріпив на Остапенкові важкий металевий тягар. Бранець іще лишався при тямі: широко розплющені очі стежили за кожним рухом, губи беззвучно ворушилися. Лікар заздалегідь зробив так, щоб його голос більше не привернув випадкового свідка. Руденко присів поруч і нагадав, із чого почалася ця ніч: Остапенко хотів довести, що старий Кремінь більше не здатен захистити навіть власну дитину.
— Вважай це моєю відповіддю, — тихо промовив Андрій Миколайович і підвівся.
За його знаком Черняк штовхнув бранця в нерухому воду. Важкий тягар одразу потягнув тіло вниз, залишивши на поверхні лише кола, що розходилися. Кремінь дочекався, поки вода знову стане гладенькою, і подумки викреслив перше прізвище. Попереду лишалося сім людей, а до появи Мазура на вокзалі було менше години.
О п’ятій ранку простора вокзальна зала здавалася вимерлою. На лавках дрімали кілька безхатьків, біля центрального входу стиха розмовляв сонний патруль. За десять хвилин до шостої на перон вийшов худорлявий стажер із дорожньою сумкою й нервово глянув на годинник. Фантом чекав у тіні приміської платформи. Він наблизився ззаду й тихо назвав утікача на ім’я.
Мазур різко обернувся, і тієї ж миті Таран стиснув його лікоть залізною хваткою. Стажер спробував обуритися, заговорив про службове посвідчення, але Задорожний холодно зауважив, що його посада всім відома. Не здіймаючи галасу, вони вивели хлопця через службовий вихід. На порожній стоянці стояла непримітна машина, до якої бранця посадили на заднє сидіння.
Побачивши поруч Руденка, Данило зблід так сильно, що губи втратили колір. Він заговорив швидко й безладно: не хотів, злякався начальника, опинився в підсобці випадково, не міг ослухатися. Кремінь обірвав цей потік одним повідомленням — Остапенко більше ніколи не віддасть наказу. Після цього він запропонував стажерові єдину можливість полегшити власне становище: назвати імена, дати й місця, пов’язані з усіма чотирнадцятьма жертвами.
Ця цифра вразила Мазура. Він затрусився й почав запевняти, ніби сам брав участь лише двічі. Андрій Миколайович дістав телефон Остапенка й увімкнув один із записів. На екрані стажер діяв добровільно й явно не намагався зупинити інших. Данило заплющив очі, перестав виправдовуватися й визнав, що перебував там не з примусу.
Наступні двадцять хвилин він викладав усе, що знав: таємні адреси, способи тиску, імена заляканих дівчат і злочинні схеми групи. Багато постраждалих мовчали саме тому, що боялися людей у формі й не вірили в можливість захисту. Руденко слухав, не ставлячи зайвих запитань. Коли зізнання закінчилося, салон заповнила важка тиша, і Мазур несміливо попросив виконати обіцянку й відпустити його.
У його голосі вперше з’явилася надія, ніби докладне зізнання здатне було перетворити учасника злочинів на корисного свідка й стерти все інше. Данило говорив про молодість, недосвідченість, тиск старших і страх втратити службу. Але що більше він пояснював, то ясніше ставало: на жодному із записів він не виглядав людиною, яку змушують. Він боявся лише тепер, коли влада опинилася по інший бік.
Руденко бачив перед собою майже ровесника Марини, і це робило рішення не легшим, а страшнішим. У стажера теж була мати, квиток, плани на повернення додому. Усе це було в нього і кілька годин тому, коли донька Кременя просила зупинитися. Андрій Миколайович дозволив тиші затягнутися, щоб Мазур зрозумів: випадково опинитися поруч можна один раз, але знімати, сміятися й брати участь по черзі — це вже зроблений вибір.
Кремінь нагадав, що свободи не обіцяв. Хлопець був у тій підсобці, знімав злочин і сам брав у ньому участь. Андрій Миколайович відчинив дверцята й передав стажера Гнатюкові та Черняку, які чекали зовні. Мазур закричав, однак Таран швидко змусив його замовкнути. Машина знову взяла курс на покинутий кар’єр, де чорна вода вже зберігала першу таємницю цього полювання…
