Очікувана відвідувачка того вечора так і не з’явилася. Близько одинадцятої Фантом доповів по закритому зв’язку, що Остапенко перебуває сам у квартирі на другому поверсі. Вікна виходили у двір, світло в кімнаті не гасло, а телевізор голосно транслював чергове вечірнє шоу. Унизу нікого не було, літня сусідка зверху майже нічого не чула, під’їзд спорожнів. Для проникнення складалися слушні умови.
Руденко чекав у непримітному автомобілі, залишеному за кілька кварталів від будинку. Поруч сидів готовий до захоплення Таран, а позаду Лікар тримав на колінах чорну медичну сумку. Отримавши остаточне підтвердження від спостерігача, Кремінь віддав коротку команду. Фантом увійшов до під’їзду першим, безшумно впорався зі старим замком і провів решту до потрібних дверей.
Із квартири долинало монотонне бурмотіння телевізора. Задорожний прислухався, дістав набір інструментів і за пів хвилини відчинив внутрішній замок. Таран опинився в кімнаті раніше, ніж господар зрозумів, що сталося. Остапенко в домашньому одязі сидів на дивані з пляшкою пива й устиг лише різко повернутися на шум. Короткий удар позбавив його свідомості, не давши здійняти тривогу.
Після перевірки інших кімнат Руденко зайшов усередину. Перед ним була занедбана холостяцька квартира: гора немитого посуду, порожні пляшки, одяг, кинутий просто на підлозі. На столі поруч із диваном лежав смартфон. Андрій Миколайович підняв його й зажадав пароль. Остапенко, опритомнівши, спробував промовчати, однак Лікар швидко переконав бранця, що опір лише відтермінує неминучу відповідь. Крізь стиснуті зуби той назвав чотири нулі.
У прихованій галереї було значно більше, ніж запис із Мариною. Екран заповнювали відео й фотографії зовсім юних дівчат, деякі виглядали ледь повнолітніми. Руденко гортав теки одну за одною, знаходив листування, хизуваті повідомлення й докази того, що злочин не був раптовим зривом. Ця компанія діяла давно, а власну безкарність перетворила на розвагу.
— Скільки їх було? — запитав Кремінь, не відриваючи погляду від телефона.
Остапенко спершу мовчав, потім знизав плечима й заявив, що не пам’ятає. Для нього все це нібито було звичайною забавою, не вартою підрахунку. Руденко повторив останнє слово майже пошепки. У цьому тихому голосі було стільки люті, що навіть Таран відвів погляд. Смартфон із доказами опинився у внутрішній кишені куртки.
Остапенка передали Лікареві. До ранку Гнатюк мав отримати імена всіх постраждалих, з’ясувати, чи були інші співучасники, і встановити можливих покровителів групи. Коли чорна сумка розкрилася, бранець уперше по-справжньому усвідомив своє становище. Він почав обіцяти негайне зізнання, запевняв, що розповість усе добровільно, і просив лише зупинитися.
Лікар спокійно відповів, що вислухає кожне слово, але спершу Остапенкові доведеться бодай почасти зрозуміти стан тих, кого він позбавляв вибору. Кремінь залишив Тарана допомагати Гнатюкові й вийшов на сходовий майданчик. Там він закурив, намагаючись заглушити внутрішнє тремтіння. Пальці тримали сигарету твердо, хоча всередині розросталася холодна порожнеча. Із-за дверей долинув крик, який невдовзі обірвала глуха тиша.
Унизу Шукач чекав на нього за кермом. Білик і Лозовий, як і раніше, перебували у спільній квартирі; Марченко поки не виходив із батьківського дому. Клименко ночував у коханки, Данилюк лишався з дружиною й маленькою дитиною, обидва стажери ховалися в гуртожитку. Однак Мазур уже купив квиток на шосту ранку й збирався виїхати в далекий регіон. Яценко теж телефонував матері, пообіцявши терміново приїхати на вихідні.
До відправлення лишалося трохи більш як п’ять годин. Руденко вирішив, що Мазур з’явиться на вокзалі приблизно за годину до поїзда, і звелів підготувати зустріч біля приміської платформи. Білику й Лозовому він відвів наступний день. Нехай за ніч дізнаються про зникнення начальника, нехай не сплять і здригаються від кожного звуку. Шукач запитав, чи навмисне Кремінь дає їм час злякатися. Той відповів ствердно.
Близько четвертої ранку робота в квартирі закінчилася. Таран виніс знесиленого Остапенка у двір і поклав до багажника підготовленого автомобіля. Гнатюк витер руки серветкою й доповів, що бранець назвав чотирнадцять дівчат, які постраждали за останній рік. Марина була останньою; записи з трьома попередніми жертвами використовувалися для шантажу. Група не мала зовнішнього керівника: Остапенко покладався на кругову поруку й власну недоторканність.
Лікар коротко занотував почуте на звороті первісного списку. Руденко провів пальцем по нерівних рядках і відчув, як початкова особиста лють стає важчою. До цієї миті він полював на тих, хто зламав його доньку. Тепер перед ним поставали життя багатьох дівчат, про яких їхні мучителі майже забули. Марина виявилася не початком злочинів, а останньою крапкою довгого ланцюга.
Остапенко не назвав жодного впливового покровителя, бо щиро вважав покровителем саму систему. Він був переконаний: колеги не стануть виносити ганьбу назовні, жертви злякаються, а начальство віддасть перевагу тиші, а не скандалу. Ця впевненість пояснювала не лише його зухвалість, а й безпечність — збережені телефони, листування, записи. Кремінь прибрав другий аркуш до кишені разом зі смартфоном. Тепер він знав, що за кожним викресленим іменем стоїть не одна Марина.
На запитання, скільки часу йому лишилося, Лікар відповів: не більш як дві години. Руденко коротко звелів їхати за місто. Вдалині від житлових кварталів був старий кам’яний кар’єр, покинутий кілька десятиліть тому. Його зарослі схили спускалися до глибокої чорної води, а рідкісні перехожі намагалися оминати це місце стороною. У давні роки Кремінь уже знав, наскільки надійно кар’єр уміє зберігати чужі таємниці…
