Праворуч розташувався п’ятдесятичотирирічний Петро Гнатюк, відомий на прізвисько Лікар. У минулому військовий хірург і польовий медик, він пройшов через місця, де біль ставав частиною повсякденності. Навіть тепер його руки виглядали м’якими й доглянутими, що особливо не в’язалося з холодним умінням підтримувати людину при тямі стільки часу, скільки було потрібно для важкої розмови.
Поруч із ним сидів сорокавосьмирічний Остап Савчук, якого у вузькому колі називали Шукачем. Колись він займався розслідуваннями й зберіг рідкісний хист знаходити людей, які вважали своє сховище надійним. Третім був тридцятидев’ятирічний Кирило Задорожний на прізвисько Фантом. Замки, сигналізації й зачинені приміщення він сприймав як завдання, для яких завжди існувало безшумне рішення.
Останнім приїхав сорокап’ятирічний Богдан Черняк, або Таран, — кремезний чоловік вагою близько ста двадцяти кілограмів. Співчуття до ворогів він вважав слабкістю, а накази Руденка виконував без зайвих запитань. Усі четверо працювали з Кременем у найнебезпечніші роки й тепер з’явилися на один нічний дзвінок. Господар дочекався, поки погляди присутніх зупиняться на ньому, і посунув список до середини стола.
Він повідомив, що його двадцятидворічна донька стала жертвою групового злочину вісьмох поліцейських і лежить у реанімації. Лікарі сподівалися відновити її тіло, але пережите вже зруйнувало колишнє життя Марини. Андрій Миколайович запропонував кожному піти негайно, якщо майбутня справа здається йому надто небезпечною або тяжкою. У кімнаті ніхто навіть не ворухнувся.
Лікар першим узяв аркуш і неквапливо прочитав усі прізвища. Шукач попередив, що після зникнення одного учасника решта зрозуміють, хто почав полювання, і спробують розбігтися. На його думку, на основну операцію лишалося не більш як три доби: далі винні могли сховатися або заручитися захистом. Руденко відповів, що ні сховатися, ні отримати покровительство їм не дозволять.
Ця вісімка діяла самостійно. Користуючись формою й посадами, молоді оперативники відбирали гроші в дрібних торговців, тиснули на тих, хто боявся скаржитися, і вибирали жертв, заздалегідь позбавлених можливості чинити опір. Таран стиха назвав їх шакалами. Кремінь погодився: саме так вони й поводилися — зграєю накидалися на слабкого, але ніколи не ризикували зіткнутися з рівним суперником.
На столі з’явилася карта міста. Шукачеві доручалося зібрати адреси, номери автомобілів, звички й щоденні маршрути всіх вісьмох. Фантом мав заздалегідь оглядати кожне місце, непомітно проникати всередину за потреби й доповідати, чи немає свідків. Таран відповідав за захоплення й постійно перебував поруч із Руденком. Коли черга дійшла до Гнатюка, господар дому витримав коротку паузу.
Лікареві призначалася найпохмуріша частина справи. Кожен винний мав зрозуміти, за що саме розплачується, і встигнути усвідомити вагу скоєного. Гнатюк без емоцій запитав, скільки часу йому дадуть на одного бранця. Відповідь пролунала так само спокійно: стільки, скільки буде потрібно. Єдиною обов’язковою умовою було повне зникнення тіл. Ні родичі, ні співслужбовці не повинні були дізнатися, де закінчилося життя цих людей.
— Їх чекатимуть роками, — тихо сказав Руденко. — І ні в кого не буде могили, до якої можна прийти.
За вікном займався світанок, забарвлюючи небо густим багряним світлом. Вісім молодих чоловіків хотіли довести, що Кремінь перетворився на безпорадного старого, а його родина більше нічого не важить. Андрій Миколайович дивився на заграву й розумів: саме ця самовпевненість стане їхньою останньою помилкою. Після короткої наради він вирушив до лікарні.
Марину перевели до окремої палати на четвертому поверсі. Біля дверей цілодобово чергували двоє дужих охоронців, але всередині було тихо й беззахисно. Батько просидів поруч понад три години, дбайливо тримаючи в долонях її холодну руку. Дівчина не плакала, не говорила й не відводила погляду від білої стелі. Здавалося, її свідомість сховалася так глибоко, що ні голос, ні дотик уже не могли до неї дістатися.
До тієї ночі Марина навчалася на юридичному факультеті й мріяла захищати людей, які не здатні відстояти себе самостійно. Руденко пам’ятав її палкі суперечки про справедливість, плани на майбутнє й роздратування щоразу, коли батько намагався розв’язати проблему зв’язками. Тепер перед ним лежала людина з погаслим поглядом. Андрій Миколайович тихо пообіцяв знайти всіх винних. Донька не повернула голови й ніяк не показала, що почула.
У коридорі на нього вже чекав Шукач із товстою текою. Остапенко знімав квартиру в спальному районі й жив сам; у певні вечори до нього приходила знайома дівчина. Білик і Лозовий дружили ще з часів навчання й удвох орендували житло на околиці. Марченко лишався в батьків у сусідньому районі. Клименко й Данилюк були одружені, однак часто ночували в коханок. Стажери Яценко й Мазур мешкали в службовому гуртожитку.
Потім Савчук повідомив неприємну деталь: Остапенко вже зрозумів, звідки може прийти відповідь, і встиг попередити інших. Проте ніхто поки не покинув місто. Вони були певні, що відставний авторитет обмежиться заявою до поліції й спробою підняти старі зв’язки. Уперше за цю добу на обличчі Руденка з’явилася ледь помітна усмішка. Почати він вирішив із людини, яка вигадала злочин, і звелів Фантому не випускати квартиру Остапенка з поля зору.
Андрій Миколайович перегортав теку просто в лікарняному коридорі. Фотографії показували звичайні обличчя: хтось усміхався поруч із дружиною, хтось тримав дитину, хтось позував у формі. Саме ця зовнішня буденність викликала в нього особливо важку відразу. За кожною адресою стояли люди, не винні у вчинках сина, чоловіка чи сусіда. Кремінь окремо попередив Савчука, що жоден родич не повинен постраждати або навіть побачити захоплення. Відповідь призначалася лише тим вісьмом, хто зайшов до підсобки.
Шукач розумів це без пояснень, але все одно занотував вимогу у своїх записах. Вони обговорили час повернення мешканців, можливу появу випадкових гостей і безпечний шлях із під’їзду. Руденко слухав уважно, пригнічуючи бажання кинути підготовку й їхати негайно. Поруч за дверима лежала Марина, а він говорив про години, вікна й маршрути. Ця майже ділова точність здавалася моторошною, однак лише вона дозволяла не перетворити особисту відплату на небезпеку для сторонніх.
Якщо вечірня гостя прийде, групі слід було дочекатися її відходу. Якщо ні, двері мали відчинити ближче до ночі, коли будинок стихне. Андрій Миколайович іще раз подивився крізь лікарняне вікно на місто, яке Остапенко хотів переконати в остаточному падінні Кременя. Тепер зміни справді наближалися, але зовсім не ті, на які розраховували вісім самовпевнених оперативників…
