— Ти в нотаріуса сидиш чи в прокуратурі? — спитав він уже в салоні.
— Я просто твоя донька, — відповіла вона, і тільки тепер її почало бити великим тремтінням.
Оксана поклала долоню на живіт.
Спазм скрутив м’язи втретє за десять хвилин. Вона подумки попросила пробачення не в чоловіка й не в долі, а в тієї крихітної людини всередині, якій дісталося все це. Самотня сльоза скотилася по скроні.
На цьому слабкість закінчилася.
На території санаторію біля солоного озера вечоріло. Пахло сіллю, полином і лікувальною грязюкою.
Галина Петрівна відсунула склянку з вітамінним напоєм, сфотографувала на телефон порцію дієтичного супу, потім захід сонця над водою і, нарешті, своє вдоволене обличчя.
— Пішло. Хай милується нашим культурним відпочинком.
— Угу, — озвався Степан Васильович, неквапливо відламуючи окраєць від житнього хліба. — І заодно переоцінить свою поведінку. Певно, сидить зараз, дується в темряві. Тарас приїде й випустить. Він сьогодні з поля має повернутися.
Телефон свекрухи дзенькнув. Вона прочитала й підібгала губи.
— Не приїде. Пише: до кінця тижня на жнивах, три машини на ремонті.
Степан Васильович відклав хліб.
— Галю, подзвони Людці, хай відімкне.
— Ще чого. На всю вулицю осоромитися, — вона вже набирала синові відповідь. — Нічого з нею не станеться. Посидить до нашого приїзду, виховається…
