Білу коробку Богдан поставив переді мною не відразу. Кілька секунд він стояв біля столу, тримаючи її обома руками, ніби подарунок виявився не лише важким, а й незручним. Потім обережно опустив між салатницею та тарілкою з сиром. Розмови довкола стихли, і першою цю тишу підкреслила Лариса: вона раптом перестала бряжчати ключами від нової машини.
Мар’яна сиділа навпроти й час від часу торкалася пальцями тонкого золотого кольє з темно-червоним каменем. Прикрасу їй вручили десять хвилин тому, і вона вже носила її так, ніби та завжди їй належала. Лариса й досі не випускала з долоні брелок з емблемою автомобіля, що стояв на подвір’ї. Обидві отримали щедрі подарунки від свекра. Тепер усі чекали, що дістанеться мені.
Павло Миронович перебував трохи осторонь столу, у кріслі на колесах. Зазвичай Богдан залишав батька в кімнаті, пояснюючи, що там йому спокійніше. Насправді спокійніше було іншим: поруч із тяжко хворою людиною доводилося добирати слова, помічати паузи й пам’ятати про те, що життя буває не лише святковим. Але того вечора свекор наполіг, щоб його вивезли до гостей.
Він дивився тільки на мене. Після інсульту обличчя слухалося його погано, зате погляд залишився колишнім — уважним, прямим, здатним сказати більше, ніж довга промова. Я впіймала цей погляд і відчула, як усередині все стиснулося. У ньому не було ні насмішки, ні незручності. Він ніби просив мене не квапитися з висновками й витримати ще кілька хвилин.
Я зняла кришку. Під нею лежала велика каструля — добротна, з товстим дном і важкою кришкою. За столом хтось кашлянув, ховаючи смішок. Лариса трохи нахилилася до Тараса й промовила неголосно, але цілком виразно:
— Каструля. Ну звісно. Дуже символічно.
Кілька гостей засміялися вже відкрито. Мар’яна зобразила співчуття, від якого ставало особливо принизливо. Богдан втупився в телефон. Я стояла зі своїм подарунком посеред власного дня народження й бачила перед собою кольє, автомобільні ключі та обличчя людей, упевнених, що все зрозуміли правильно.
Лише Павло Миронович не відвів очей. «Тримайся», — читалося в них. Я подякувала йому, усміхнулася і віднесла коробку на кухню. Там притулилася спиною до холодильника й кілька разів глибоко вдихнула. Потім обполоснула руки холодною водою й повернулася до столу, ніби нічого не сталося.
Пізно вночі, коли гості пішли, а Богдан навіщось подався по хліб, я почала прибирати посуд. Коробка виявилася помітно важчою, ніж мала б бути. Піднявши каструлю й щільну картонну прокладку, я побачила два конверти. На одному нерівною лівою рукою було виведено моє ім’я. Другий був підписаний акуратним почерком: «Лідія Степанівна, нотаріус. Копія».
Я не розкрила їх одразу. Стояла в порожній кухні, слухала хід годинника й раптом зрозуміла, що до цих паперів вело все моє життя останніх років. За звичайною каструлею, яка змусила мене тремтіти сильніше, ніж коштовності й автомобіль, стояв час, коли я ще легко вірила Богданові й не вміла всміхатися крізь образу. Цього мене навчили сім довгих років…
