Лапи прибрав, кухонний махінаторе.
Дмитро завмер, так і не донісши згорнуту в товсту трубку пачку паперів до прочиненої жіночої сумки. Обернувся. Із кухні на нього похмуро дивився Пончик — кіт із габаритами мішка картоплі та поглядом стомленого життям податкового інспектора.
У плащі, дружина шаруділа пакетом котячого корму й поправляла шийний шарфик. Вона була повністю зібрана.
Часу лишалося секунд десять. Дмитро видихнув, різко подався вперед і спритним рухом картярського шулера запхав чужі квитанції в бічну кишеньку Марининої сумки, просто між гребінцем і блиском для губ. Блискавка зійшлася з легким клацанням.
Злочин століття звершився на тлі гудіння холодильника. Дмитро ледве встиг відскочити.
— Дімо, я побігла! — гукнула Марина, пролітаючи повз нього й підхоплюючи сумку. — Спочатку на пошту, потім по хліб зайду. Тобі батон чи житній?
— Давай батон. І тістечко собі купи. Заслужила, — єлейним голосом озвався чоловік, витираючи спітнілі долоні об домашні штани.
Грюкнули вхідні двері. Повернувся ключ. Дмитро почекав рівно три секунди, переконуючись, що кроки дружини стихли на сходовому майданчику, і зі швидкістю вжаленої мавпи рвонув до свого смартфона. Пальці гарячково застукали по екрану.
Гудки тягнулися довго, наче гумові.
— Алло, мамо? — зашепотів він у слухавку, прикриваючи рот долонею, ніби Марина могла почути його крізь бетонні перекриття. — Дружина пішла комуналку оплачувати, а я їй нишком твої квитанції за пів року в сумку підсунув.
На тому кінці почувся тріумфальний зітх, схожий на звук банки дорогих шпротів, яку щойно відчинили.
— Ой, Дімочко, золота ти моя дитино! — заворкотіла Людмила Василівна. — А то я вже зовсім змучилася. У мене ж там пеня капає, як вода з дірявого крана. А Маринка в тебе молодець, хазяйновита. Їй мої три копійки погоди не зроблять.
Три копійки, до слова, становили вельми пристойну суму. Людмила Василівна жила на широку ногу, дихала на повні груди й вважала оплату комунальних послуг якоюсь прикрою рекомендацією держави, а не суворим обов’язком.
— Усе, мамулю, не хвилюйся. Головне, тепер мовчи. Вона там у загальній купі не помітить. Пікне картка на касі — і готово…
