Минуло пів року. Весна непомітно перейшла в раннє літо, дерева у дворах укрилися густою зеленню, і життя Мар’яни почало складатися в спокійний, незвично рівний порядок. Вранці вона відвозила Левка до дитячого садка, потім їхала на роботу, увечері поверталася до батька, а іноді вони втрьох гуляли в парку, де хлопчик збирав палички й із поважним виглядом показував дідові кожну знахідку.
Машину Мар’яна відремонтувала й відмила. У перші дні вона сідала за кермо з обережністю, ніби в голові все ще звучав голос Дениса, готовий висміяти будь-яку помилку. Вона довго перевіряла дзеркала, пристібала Левка, глибоко дихала перед поворотами. Потім страх відступив. Дорога виявилася не випробуванням і не приводом для чужого контролю, а просто можливістю їхати туди, куди потрібно їй.
Одного разу в суботу вона поїхала до супермаркету. Левко йшов поруч, тримався за її руку й без упину розповідав про садок, виховательку й іншого хлопчика, який приніс нову машинку. Мар’яна усміхалася, слухаючи його збивчасту мову, і раптом помітила Дениса біля візків.
Він стояв у вицвілій куртці, худий, зі змарнілим обличчям. Побачивши її, Денис помітно сіпнувся, зробив крок уперед і відкрив рот, ніби давно репетирував якусь фразу.
Мар’яна зустріла його погляд спокійно. Без злості. Без жалю. Так дивляться на людину, яка колись була частиною життя, а потім остаточно стала чужою. Вона пройшла повз, міцніше стиснувши долоню сина. Левко озирнувся, мигцем подивився на чоловіка, але нічого не спитав. Він майже не пам’ятав батька.
Денис залишився біля входу. Він бачив, як Мар’яна йде рівно, як Левко розмахує вільною рукою, продовжуючи свою розповідь, як на парковці блищить відмитий «Ніссан». І лише тоді зрозумів до кінця: він втратив їх не в суді й не в день звільнення. Він втрачав їх усі три роки — щоразу, коли думав, що тримає все під контролем…
