Оксана Миронівна сиділа в тісній приймальні нотаріальної контори й так вчепилася в ремінець своєї сумки, ніби трималася за нього на краю урвища. Сумка була стара, потерта на згинах, але зараз саме вона здавалася єдиною річчю, яка не дасть їй остаточно розсипатися.
Пальці зводило від напруження. Білі кісточки проступили під тонкою шкірою, долоні стали холодними, хоча в приміщенні було душно. За плечима залишилися двадцять три роки шлюбу, дві нездійснені материнські надії, нескінченні ночі біля ліжка свекрухи після інсульту — три роки ліків, важкого дихання, мокрих рушників, тихих прохань і безсонного чекання світанку. Усе це тепер стиснулося всередині в щільний болісний клубок.
Іноді Оксані здавалося, що колишньої її вже немає. Була колись дівчина, яка сміялася без оглядки, мріяла викладати літературу й вірила, що любов робить людей добрішими. Потім ця дівчина поступово зникла — за чужими звичками, за вічними поступками, за бажанням довести родині Тараса, що вона гідна бути поруч із ним. Родичі чоловіка дивилися на неї з холодною зверхністю: проста, без потрібних зв’язків, без дорогого блиску, надто тиха для їхнього Тарасика, розумного, перспективного, такого, як їм здавалося, особливого.
Двері до приймальні розчахнулися з різким клацанням. Увійшов Тарас. Чоловік. Уже колишній, хоча це слово все ще дряпало Оксану зсередини. Під руку з ним ішла Ярина — молода, яскрава, упевнена в собі, у короткій спідниці й з яскравим макіяжем, ніби спеціально підібраним для чужого приниження. Вона рухалася легко, майже зухвало, наче прийшла не на оголошення заповіту, а на заздалегідь вигране торжество.
Ярина щось прошепотіла Тарасові на вухо, злегка штовхнула його плечем, і він розсміявся голосно, розкуто, не озираючись на чужу смерть і чужий біль. Цей сміх розлетівся приймальнею так недоречно, що Оксана мимоволі опустила очі.
— Оксанко, і ти вирішила з’явитися? — протягнув він, зупинившись перед нею. — Сподіваєшся, що тобі тут теж щось перепаде? Ну правильно, за стільки років терпіння треба ж отримати хоч якусь подачку.
Оксана промовчала. Сльози вже підступали до горла, але вона змусила себе сидіти рівно. Не тут. Не перед Тарасом. І не перед цією жінкою, яка розглядала її так, ніби вже приміряла на себе чужу перемогу. Погляд Ярини ковзнув по старому пальту, по стоптаних туфлях, по сивині біля скронь, затримався на втомленому обличчі. Оксана знала такий погляд надто добре…
