Малятко не дихало. Семеро співробітників швидкої допомоги схилилися над крихітним тілом на паркетній підлозі, викладеній візерунком. Їхні руки миготіли, голоси були уривчастими: киснева маска, пронизливо пискливий монітор, шприци з невідкладними препаратами.
Нічого не допомагало. Стан восьмимісячної дівчинки неухильно погіршувався. Губи набули глибокого синього відтінку.
Маленька грудна клітка майже завмерла. Час спливав безповоротно.
— Немає реакції! — видихнув один із фельдшерів, у його тоні відчувався професійний відчай.
— Показники падають! — крикнув інший. — Я не розумію, в чому річ?
Керівник бригади похитав головою. За його плечима було двадцять років служби, але з таким він не стикався.
Будь-яка терапія виявлялася марною. Наче вони боролися з привидом. У тіні біля кухонного отвору, залишаючись непоміченою, стояла Анастасія Волкова.
Два місяці вона працювала покоївкою в цій величезній садибі. Людина-невидимка. Але, спостерігаючи за тим, що відбувається, її погляд знову і знову приковувався до личка дитини.
Щось було не так. І раптом вона розгледіла. Крихітну пляму глибоко в роті Дарини, що стала видимою на долю секунди, коли її голівка відкинулася назад.
Її колір був аномальним. Не ніжно-рожевим і не яскраво-червоним від запалення. Іншим.
Специфічний відтінок, який вона бачила лише раз у житті у Дніпрі. Дитина сусідів. Трагедія, яку списали на нещасний випадок.
Холод пробіг по спині Анастасії. Олена Андрєєва, мати, стояла, похитуючись біля сходів; її дорогий шовковий халат був недбало запахнутий, погляд блукав десь далеко. Ніна Іванівна, управителька, дивилася з коридору з холоднокровністю, недоречною поруч із вмираючим дитям.
Поліна, няня, втиснулася в стіну, вона тремтіла, але сліз не було. Сергій, водій, застиг біля вікна зі схрещеними на грудях руками в позі стороннього спостерігача. Ніхто з них не намагався допомогти.
Ніхто не благав лікарів зробити ще що-небудь. Вони просто дивилися, ніби заздалегідь знали фінал. Це була не медична катастрофа.
Це було вбивство.
— Потрібно терміново везти до лікарні, — скомандував старший фельдшер. — Тут ми її втратимо.
Але Анастасія знала істину. Дарина помре і в лікарні. Якщо лікуватимуть не те. Якщо ніхто не загляне їй у рот. Якщо ніхто не зрозуміє значення цієї плями. У неї були миті на ухвалення рішення.
Залишитися в тіні й дозволити Дарині померти? Чи зробити крок уперед і заявити, що вона помітила те, що прогледіли семеро професіоналів? Знання, яке немислиме для покоївки. Знання, яке поставить під загрозу її власне життя.
Анастасія вийшла з тіні.
— Зачекайте, — промовила вона, і кожна пара очей у кімнаті звернулася до неї.
Два місяці тому Анастасія Волкова стояла перед кованими воротами заміської садиби Андрєєвих у Вінницькій області, задерши голову і розглядаючи головний будинок, схожий на ілюстрацію з глянцевого журналу.
Пекуче літнє сонце заливало все навколо, і білий мармур фасаду сяяв, наче видіння з прекрасного сну. Або кошмару — це з якого боку подивитися. Вона ще раз глянула на екран телефону. Адреса збігалася.
Все це було реальністю. Після трьох провалених співбесід в інших заможних будинках, де їй натякали на відсутність досвіду роботи з VIP-клієнтами, її нарешті найняли. Оплата була гідною, більш ніж.
Повний пансіон, соціальний пакет. Від неї вимагалося лише прибирати, зрідка допомагати на кухні й бути невидимою. Анастасія все своє життя була невидимкою. Із цим вона точно впорається.
Ворота з тихим гудінням від’їхали вбік. Вона підхопила свою єдину валізу і покрокувала довгою алеєю; її старенькі кеди поскрипували на бездоганно білому гравії.
Біля масивних дубових дверей на неї чекала жінка: висока, із сивиною у волоссі й поставою прямою, як натягнута струна. На ній була бездоганна чорна сукня, а вираз її обличчя говорив про те, що вона забула, що таке посмішка, багато десятиліть тому…
