— Я ж пояснив. Для бізнесу. Щоб у мене була чиста кредитна історія для наступних позик.
— Тобто ти плануєш брати ще кредити? На які ще бізнеси?
— Можливо. Якщо цей вистрелить, можна розвиватися далі.
— На мої гроші? На мою кредитну історію?
Діма замовк. Стиснув губи, відвернувся до вікна.
— Ти знаєш, що, Дімо? — Анна підійшла до шафи, дістала його куртку, кинула на диван. — Забирайся.
— Що?
— Забирайся з квартири. Збирай свої речі й іди.
— Аню, не дурій.
— Іди! — крикнула вона так, що він здригнувся. — Я не хочу тебе бачити. Не хочу з тобою розмовляти. Забирай свою валізу і провалюй.
Діма стояв, немов не вірячи тому, що відбувається.
— Ти серйозно? Через якісь папірці? Через обман?
— Через зраду. Ти мене зрадив, Дімо. П’ять років разом. І ти зрадив мене заради грошей.
— Я не зраджував. Я просто…
— Заткнися. Просто йди. Зараз же.
Він повільно пройшов у спальню, дістав із шафи свою куртку, сунув у кишеню телефон і зарядку. Анна стояла в дверях, спостерігаючи. Руки тремтіли, але вона трималася. Діма повернувся в передпокій, узяв свою валізу.
Постояв, дивлячись на Анну.
— Аню, ти пошкодуєш. Це все емоції. Ти заспокоїшся і зрозумієш.
— Єдине, про що я шкодую — що не розгледіла тебе раніше. П’ять років. П’ять років я жила з людиною, яку не знала.
Він відчинив двері, вийшов на сходовий майданчик. Обернувся.
— Це все дурниця. Ти заспокоїшся, і ми поговоримо нормально. Без криків. Я зателефоную тобі завтра.
— Не дзвони. Я заблокую твій номер.
— Не говори дурниць.
— Іди, Дімо. Просто йди.
Анна зачинила двері. Почула, як він постояв трохи за дверима, потім почулися кроки, що віддалялися сходами. Усе тихіше, тихіше. І зовсім стихли.
