Вона притулилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. Сиділа, обхопивши коліна руками. Сліз не було. Було тільки спустошення. Повне, абсолютне. У передпокої стояла її валіза. Акуратно запакована, з кораловою сукнею всередині.
Готова до подорожі, якої не буде. Анна сиділа на підлозі й дивилася на цю валізу. Ще вчора ввечері все було добре. Ще вчора в неї була сім’я, плани, майбутнє. А тепер — нічого. Телефон завібрував. СМС від Діми: «Я в Серьоги буду. Подумай гарненько. Ти робиш по-дурному».
Анна видалила повідомлення, заблокувала номер. Потім встала, пройшла в спальню. Сіла на ліжко, яке вони ділили п’ять років. Озирнулася. Кімната була все та сама — знайома, рідна. Але тепер здавалася чужою. На тумбочці лежав їхній весільний альбом.
Анна відкрила його. Ось вони, молоді, щасливі. Вона в білій сукні, він у костюмі. Обоє посміхаються. Вірять у вічне кохання, у спільне майбутнє. Якими ж наївними вони були. Анна закрила альбом і прибрала його в шафу. Потім дістала телефон і набрала номер Іри.
— Алло?
— Іро, я його вигнала.
— Правильно зробила. Як ти?
— Не знаю. Погано, напевно. Пусто всередині.
— Хочеш, приїду?
— Ні, дякую. Мені потрібно побути самій. Подумати.
— Добре. Але якщо що — дзвони. У будь-який час.
— Дякую, Іро.
Анна поклала телефон і лягла на ліжко. Подивилася в стелю. Таку саму стелю вона бачила вчора вночі, коли не могла заснути. Але тоді вона ще не знала правди. Тепер вона знала. І тепер потрібно було вирішувати, що робити далі. Вона заплющила очі. Спробувала уявити завтрашній день.
Але майбутнє здавалося порожнім, туманним. Наче хтось стер усі плани, усі мрії, залишивши тільки білий аркуш. Анна повернулася на бік, підтягнула коліна до грудей. Лежала так, згорнувшись калачиком, дивлячись на стіну. На шпалерах був малюнок — дрібні квіточки.
Вона знала кожен завиток, кожну лінію. Скільки ночей вона засинала, дивлячись на ці квіточки. Але більше не буде. Тому що після того, що сталося, у цю квартиру, у це ліжко, у це життя вона вже не повернеться. Не можна повернутися туди, де тебе зрадили.
Анна встала, пройшла до вікна. За вікном була звичайна травнева погода: сонце, легкий вітерець, на деревах молоде листя. Діти гралися на майданчику, жінки сиділи на лавках, обговорюючи щось своє. Життя йшло своїм чередом. А в неї все завалилося. Вона повернулася на ліжко, взяла телефон.
Відкрила контакти, знайшла маму. Хотіла натиснути виклик, але передумала. Що вона скаже матері? Що чоловік виявився шахраєм? Що п’ять років шлюбу виявилися обманом? Анна прибрала телефон. Встала, пішла на кухню.
Налила собі води, випила. Подивилася на холодильник, де висіла їхня фотографія. Зняла її, порвала навпіл і викинула у відро для сміття. Потім повернулася в спальню, відкрила шафу. Половина речей — Дімині. Сорочки, джинси, футболки.
Вона зібрала все у великий пакет, зав’язала і винесла в передпокій. Нехай забере, коли прийде за рештою. Якщо прийде. Анна повернулася в кімнату і знову лягла на ліжко. Заплющила очі. Спробувала заснути. Не виходило. У голові крутилися думки, одна за одною.
Що тепер? Розлучення? Поділ майна? Кредит? Як жити далі? Анна розплющила очі. Подивилася на годинник: пів на дванадцяту. День тільки почався. А їй здавалося, минуло ціле життя. Вона взяла телефон і набрала Іру знову.
— Алло?
