Він вивчив периметр за 6 годин спостереження, знав кожну сліпу зону, кожен кут, який не проглядається. Паркан 3 метри. Бетон із металевими штирями нагорі.
Для звичайної людини — непереборно. Для того, хто 20 років штурмував укріплені позиції, — затримка на 30 секунд. Савченко переліз через паркан у північно-східному куті ділянки, де росла стара ялина.
Гілки закривали огляд із найближчої камери. Приземлився м’яко, пішов у тінь. Прислухався.
Голоси біля головного входу. Охоронці перемовляються. Кроки по гравію.
Патруль іде західним боком. Савченко рушив до будинку. Чорний хід.
Кухня. Двері замкнені, але замок простий. 30 секунд роботи відмичкою — і він усередині.
Кухня. Темна. Порожня.
Запах їжі. Посуд у мийці. Прислуга пішла, мабуть.
Савченко прислухався. Голоси нагорі. Другий поверх.
Шевченко і хтось іще. Він рушив до сходів. На першому поверсі — нікого.
Вітальня, їдальня, кабінет. У кабінеті — сейф, про який казав Коваленко. Пізніше.
Спершу Шевченко. Сходи широкі, дерев’яні. Риплять.
Савченко йшов по самому краю сходинок, де дерево міцніше. Другий поверх. Коридор.
Четверо дверей. Світло з-під одних. Дальніх.
У кінці. Голоси виразніші.
— За годину виїжджаємо. Літак о другій ночі.
— Куди летимо, Даниле Олеговичу?
— За кордон. А там видно буде.
— А будинок?
— До біса будинок. Життя дорожче.
Савченко зупинився біля дверей.
Прислухався. Двоє всередині. Шевченко й помічник.
Може, охоронець. Він перевірив пістолет.
Повний магазин. Вісім патронів. Має вистачити.
Штовхнув двері. Кімната велика, багата. Шкіряні дивани, картини на стінах, бар у кутку.
Шевченко сидів за столом, перед ним відкритий ноутбук. Поруч стояв молодий хлопець, помічник, мабуть. Обоє завмерли, побачивши чоловіка зі зброєю.
— Не рухатися, — сказав Савченко.
Шевченко невисокий, повний, з круглим обличчям і маленькими очима. На вигляд — звичайний бізнесмен, як їх тисячі.
Але очі — інші. Холодні. Розважливі.
— Хто ти такий? — спитав Шевченко спокійним, майже нудьгуючим голосом.
— Неважливо.
— Як пройшов охорону?
— Це теж неважливо.
Шевченко відкинувся в кріслі й оцінювально подивився на Савченка.
— Ти вбив Мельника й Коваленка.
— Так.
— Навіщо?
— Бо вони заслужили.
— А я?
— Ти — тим паче.
Шевченко всміхнувся.
— Ти знаєш, хто я? Скільки в мене зв’язків, людей, грошей?
— Знаю.
— Тоді розумієш, що це безглуздо. Уб’єш мене — прийдуть інші. Система не зупиниться.
— Може бути. Але ти зупинишся.
Помічник сіпнувся, потягнувшись до пояса. Савченко опинився поруч раніше, вибив зброю й коротким ударом відправив хлопця на підлогу. Той знепритомнів.
— Сиди спокійно, — наказав Савченко.
Обличчя не змінилося. Ні страху, ні співчуття.
— Ти професіонал, — сказав він.
— Військовий?
— Був.
— Спецназ?
— Так.
— Скільки хочеш?
— Нічого.
— Усі чогось хочуть.
— Я хочу, щоб ти відповів за те, що робив. За дівчат, яких ґвалтував і вбивав.
Шевченко моргнув. Уперше.
Тінь емоції на обличчі.
— Я нікого не вбивав. Мельник казав інакше. І Коваленко. І Литвиненко.
— Литвиненко живий?
— Так. Поїхав до столиці. Скоро дасть свідчення.
Шевченко мовчав кілька секунд.
Потім усмішка, крива, зла.
— Значить, кінець?
— Так. Кінець.
— Чого ти хочеш від мене? Зізнання? Каяття?
— Ні. Просто відповідей.
— Яких?
— Скільки їх було? Дівчат, яких ти забирав?
Шевченко дивився на нього довго. Потім знизав плечима.
— Не пам’ятаю точно. Може, десять. Може, більше.
— Що ти з ними робив?
— Те, що хотів.
— А потім?
— Потім вони ставали непотрібними.
Савченко стиснув пістолет.
— Де тіла?
— Різні місця. Ліс, болото. Один раз — бетон на будівництві.
— Ти закопав дівчину в бетон?
— Не я особисто. Люди.
— Які люди?
— Будівельники, які вміють мовчати.
Савченко дивився на цю людину. На її кругле обличчя. На маленькі очі. На губи, які все ще всміхалися. Він бачив таких. Рідко, але бачив. Людей, у яких усередині порожнеча. Які не відчувають чужого болю. Не розуміють чужого страху. Для яких інші люди — речі. Іграшки. Які можна зламати.
— Ти не шкодуєш, — сказав він. — Це не запитання. Констатація.
— Про що?
— Про них. Про дівчат.
Шевченко знизав плечима.
— Навіщо шкодувати? Вони були ніким. Автостопниці. Студентки. Утікачки. Їх навіть не шукали як слід.
— Їх шукали сім’ї.
— Сім’ї, — вимовив він це слово з презирством. — Злидні. Безправні люди. Які нічого не можуть. Написали заяву. Поплакали. Забули.
— Не забули.
— Забули. Усі забувають. Життя триває.
Савченко підійшов ближче. Став над ним.
— Одну з тих дівчат, яких твої люди підібрали на трасі два дні тому, звали Катя. Катя Бондаренко.
— І що?
— Вона донька мого друга, який загинув на війні, прикриваючи мій відхід.
Шевченко завмер.
— Я пообіцяв йому, — вів далі Савченко. — Пообіцяв, що пригляну за його сім’єю. Не стримував обіцянки майже вісім років. А потім випадково опинився на тій трасі й побачив, як твої люди тягнуть її в ліс.
— Збіг.
— Може бути. А може, доля. Не знаю. Знаю одне. Я пообіцяв другові. І стримаю слово.
Він підняв пістолет.
— Зачекай, — сказав Шевченко швидко. — Зачекай. Давай поговоримо.
— Ми поговорили.
— Ні, послухай. Документи в сейфі, в кабінеті. Там усе. Записи, фотографії, імена. Усе, що потрібно, щоб посадити сотню людей. Я дам тобі код.
— Я знаю код.
— Тоді візьми документи. Віддай владі. Нехай усі сядуть. Я теж сяду. Але буду живий.
— Навіщо тобі життя?
— Бо я хочу жити. Як усі.
— Ті дівчата теж хотіли жити.
— Це інше.
— Чому інше?
Шевченко мовчав.
— Бо вони не ти? Бо ти важливий, багатий, зі зв’язками. А вони ніхто?
— Так. Саме так.
Савченко дивився на нього. На обличчя, яке не змінилося. На очі, в яких не було каяття.
— Ти навіть не вдаєш, — сказав він.
— Навіщо? Ти все одно мене вб’єш. Який сенс брехати?
— Дехто просить пробачення. Благає про пощаду.
— Я не благаю. Ніколи не благаю.
— Навіть зараз?
— Навіть зараз.
Савченко опустив пістолет. Шевченко дивився на нього здивовано, нерозуміюче.
— Що?
— Ти маєш рацію, — сказав Савченко. — Убити тебе надто просто. Надто швидко.
— Тоді що?
— Документи в сейфі. Записи, фотографії. За годину вони будуть у руках служби безпеки. До ранку — на столі в генерального прокурора. До вечора — в усіх новинах країни.
— І?
— І ти житимеш у тюрмі довго. Дуже довго. Щодня думаючи про те, що втратив. Щоночі прокидаючись від звуків, які видають ув’язнені, коли дізнаються, за що ти сидиш.
Шевченко зблід.
— Ти знаєш, що роблять у тюрмі з такими, як ти? — спитав Савченко. — З тими, хто ґвалтував і вбивав дівчат. Я не вбиватиму тебе. Це зроблять інші. Повільно. Дуже повільно.
Савченко розвернувся й пішов до дверей.
— Зачекай! — крикнув Шевченко. — Зачекай. Краще застрель. Зараз. Прошу.
Савченко зупинився на порозі.
— Ти просиш смерті?
— Так. Краще так, ніж чекати кінця.
Савченко вийшов і зачинив двері.
Позаду долинув крик Шевченка. Потім настала тиша.
Савченко спустився на перший поверх. Зайшов у кабінет, відкрив сейф. Код підійшов.
Усередині папки, диски, флешки. Багато. Дуже багато.
Він узяв усе. Вийшов із будинку через ті самі двері, через які зайшов. Охорона нічого не помітила.
Через паркан, через ліс, до машини, яка чекала за два кілометри. Він сів за кермо, завів двигун. Подивився на будинок Шевченка, темний силует на тлі нічного неба.
За годину там буде служба безпеки. Потім слідчі, журналісти, камери. А Шевченко сидітиме в тій кімнаті й чекатиме.
Савченко рушив з місця й поїхав геть. Роботу було закінчено. За три дні…
