Ярема Корнієнко жив не в квартирі, а в ретельно влаштованому святилищі власного відображення. Його розкішне житло в старій висотці біля набережної було набите дзеркалами, антикварними меблями, оксамитом, дорогою апаратурою, рідкісними платівками й предметами, які він показував гостям як доказ винятковості. Син відомого актора, улюбленець закритих вечірок і людина, якій із дитинства повторювали, що він особливий, Ярема сприйняв це як закон.
Він стояв перед високим дзеркалом у шовковому халаті й припудрював ніс дорогим порошком. Обличчя було його релігією: гладка шкіра, доглянуте волосся, тонкий рот, блакитні очі, надто красиві для людини, яка давно перестала відрізняти сцену від життя. Увечері на нього чекали в закритому салоні. Він обирав парфуми й думав, з якого боку краще увійти до кімнати, щоб усі одразу подивилися.
Він не почув, як відчинилися двері. Охорона внизу звикла пропускати тих, кого він називав «своїми», а сам Ярема рідко замикався. У його світі двері залишали відчиненими не з довіри, а з презирства до небезпеки.
— Запізнився, Митьку, — вередливо сказав він, не відриваючись від дзеркала. — Сподіваюся, приніс чисте. Мені сьогодні потрібна ясність. Хочу бути геніальним.
— Чистіше нікуди, — відповів хрипкий голос.
Ярема завмер. Цей голос не мав нічого спільного з нічними салонами й порошком. У ньому були гар, мокра земля, кров і смерть.
Він різко обернувся. Перед ним стояв Остап Левченко — блідий, брудний, із розірваною курткою, темною плямою на боці й очима, від яких хотілося накрити всі дзеркала простирадлами.
— Ти… — Ярема відступив, збивши ліктем флакони. — Ти той брат? Божевільний? Прибери ніж. Ти розумієш, хто я? Моєму батькові дзвонять із найвищих кабінетів. Мене не можна чіпати. Я обличчя покоління.
Остап зробив крок. Він тримався на ногах радше волею, ніж тілом. Пов’язка знову темніла від крові, обличчя стало сірим, але рука з ножем була твердою.
— Обличчя? — перепитав він, обводячи поглядом стіни, де відображень Яреми було більше, ніж живого повітря. — Ні. Ти маска. Дорога, гладенька, гнила. Ти любив дивитися, як ламають мою сестру?
Ярема ковтнув.
— Я фіксую крайні стани, — швидко заговорив він. — Це мистецтво. Біль — найчесніша емоція. Я майже не брав участі. Я спостерігав. Камера не винна, що бачить.
Остап подивився на стелаж. Рівними рядами стояли касети. На корінцях — жіночі імена, написані акуратним почерком. Одна лежала окремо, без наліпки.
Він рвонувся вперед, схопив Ярему за доглянуте волосся й ударив обличчям об дзеркало. Скло розлетілося дзвоном. Уламки обсипалися на підлогу. Ярема впав, закриваючи обличчя руками, і закричав тонко, майже по-дитячому.
Остап підняв довгий уламок. У ньому відбилося його власне око — темне, порожнє, нелюдськи спокійне.
— Ти хотів правди без прикрас? — спитав він. — Хотів справжніх емоцій? Зараз отримаєш роль, яку не можна зіграти красивим обличчям.
Ярема бився на підлозі, але Остап притиснув його коліном. Оператор, який усе життя ховався за об’єктивом і чужою безпорадністю, виявився слабким, слизьким, жалюгідним.
— Усміхнися, — сказав Остап. — Ти ж любиш, коли на тебе дивляться.
Уламок пройшов по щоці від кута рота до вуха. Потім по другій. Крик Яреми захлинувся кров’ю. Його краса, легенда про себе, майбутні ролі, прихильниці, дзеркала — усе впало за кілька секунд. Він залишиться живим, але кожне відображення тепер повертатиме йому не божество, а чудовисько.
— Живи, — сказав Остап, витираючи руки об важку портьєру. — Щоранку згадуй Соломію.
Він підійшов до відеомагнітофона, майже такого самого, який привіз сестрі в подарунок, і вставив касету без підпису. Екран засвітився сірим снігом. Потім з’явилося зображення.
Соломія. Жива. Зв’язана. Та, що плаче.
Остап завмер. Увесь біль, який він замикав у собі, піднявся до горла крижаною брилою. За кадром лунав голос Яреми: роздратований, вимогливий, ніби перед ним була не закатована дівчина, а погано поставлена сцена.
— Світло поправ. Хай голосніше. Мені потрібна справжня реакція.
Потім у кадр увійшов четвертий. Худий молодий чоловік в окулярах. Спокійний, зібраний, з риб’ячими очима за тонкими скельцями. Северин Шевчук. Син людини з верхнього кола, випускник престижного університету, той самий Розумник.
Він підійшов до Соломії не з п’яним сміхом і не з хіттю, а з холодною цікавістю людини, яка розкриває механізм.
— Ну що, перекладачко, — сказав він, дивлячись просто в об’єктив. — Ти знаєш, де в людини душа? Зараз перевіримо.
Остап натиснув «стоп».
Кімната ніби втратила звук. Ярема стогнав на підлозі серед уламків, але цей стогін здавався далеким і непотрібним. Остап вийняв касету й сховав під куртку. Це був не просто доказ. Це був вирок усьому порядку, який заплющував очі, поки його спадкоємці вчилися мучити живих людей.
До цієї хвилини він мстився за сестру. Тепер він ішов до того, хто перетворив зло на холодний дослід, майже на науку.
Ярема, схлипуючи, поповз до стіни.
— Не вбивай…
— Не буду, — відповів Остап. — Смерть була б для тебе надто короткою сценою.
Він вийшов, залишивши Оператора серед розбитих дзеркал, крові й знищеної краси. У кишені лежала касета. Останнє ім’я світилося в голові, як мішень: Северин Шевчук. Найрозумніший. Найжорстокіший. Той, хто хотів знайти душу ножем. Фінал наближався…
