Северин Шевчук не тікав. Не ховався в дешевому підвалі, не метався по ресторанах, не дзвонив друзям тремтячим голосом. Він чекав.
Закрита дача його родини стояла в сосновому селищі за містом, за високим парканом і кількома постами охорони. У батьковому кабінеті горів камін, за вікном шуміли чорні дерева, у важкому келиху золотів міцний напій. На масивному столі лежала тонка папка — особова справа капітана Остапа Левченка. Її доставили із закритого архіву за одним дзвінком менш ніж годину тому.
Северин читав повільно, з майже ніжною цікавістю, ніби вивчав рідкісний препарат під склом. Психологічна стійкість. Висока витривалість. Схильність до домінування в критичній ситуації. Здатність діяти поза шаблоном. Низька чутливість до болю. Ефективний в одиночних операціях.
— Прекрасний екземпляр, — сказав Северин, поправляючи окуляри в тонкій оправі.
Він не боявся. Страх здавався йому реакцією нижчого порядку. У його світі люди ділилися на архітекторів і матеріал. Архітектори створювали правила. Матеріал страждав, ламався, підкорявся, іноді опирався, але все одно залишався матеріалом. Остап був пошкодженим, небезпечним, цікавим ресурсом. І тому — цінним.
Сцену Северин підготував ретельно. Загнаний вовк іде на запах крові. Отже, кров треба залишити там, де вовк мусить її знайти.
Остап підійшов до дачі після півночі. Він був блідий майже до синяви. Рана в боці, припечена розжареним ножем, пульсувала при кожному кроці. Його трясло від холоду й втрати крові. Сил на довгу облогу не залишилося. У нього були ніж і табельний пістолет із двома патронами, підібраний після зіткнення в старому дворі.
Високий паркан не став перешкодою. Навіть поранений, Остап перебрався через нього безшумно. Вартовий біля воріт не встиг підняти тривогу — удар руків’ям у скроню вимкнув його миттєво. Остап увійшов на територію.
Сніг рипів під ногами. Будинок стояв темною громадою, але одне вікно на другому поверсі горіло теплим, майже гостинним світлом. Запрошення. Пастка.
Інстинкт, вихований роками війни, кричав йому: не входь, обійди, йди в ліс, чекай. Але чекати вже не було чим. Позаду стискалася поліція, попереду був чоловік, чий голос лунав на касеті поруч із криком Соломії.
Він увійшов через незамкнені парадні двері. У холі грала важка урочиста музика. Остап криво всміхнувся. Вони всі любили прикривати бруд високим стилем.
Широкі сходи вели нагору. Крок. Ще крок. На кожному русі бік відгукувався вогнем. Двері кабінету були відчинені.
Северин сидів у кріслі спиною до вікна.
— Ви затрималися, капітане, — сказав він, не повернувши голови. — Я розраховував побачити вас раніше.
— Дороги були зайняті.
Остап підняв пістолет. Приціл навівся Северину між очей. Рука тремтіла від слабкості, але палець на спуску лежав твердо.
— Встати. Руки за голову.
Северин зітхнув.
— Як бідно. Ви вбили двох моїх друзів, третього залишили жити з розбитим відображенням і прийшли закінчити все банальним пострілом. Солдати до смішного прямолінійні.
— Я прийшов не розмовляти.
Остап натиснув на спуск.
Клацання.
Він пересмикнув затвор. Патрон вилетів на килим, другий увійшов у патронник. Остап вистрілив знову.
Сухе клацання.
Северин нарешті повернувся й усміхнувся.
— Бойок підпиляний. Той патруль у старому дворі опинився там не випадково. Я припускав, що ви потягнетеся до знайденої зброї. За вами спостерігали майже від самого початку. Ви, Остапе, цікава щур у добре освітленому лабіринті. І біжите рівно туди, де лежить приманка.
Остап відкинув марний пістолет і вихопив ніж. Він рвонувся вперед, готовий дістатися до горла Северина навіть зубами. Але з важких оксамитових тіней у кутках вийшли четверо.
Це була не звичайна охорона. Підтягнуті, мовчазні, у темній формі без знаків, з рухами людей, які давно продали своє вміння вбивати. Особиста гвардія тих, хто звик тримати при собі колишніх професіоналів.
Приклад ударив Остапа в потилицю. Він упав, перекотився, спробував підсікти найближчого, але тіло підвело. Рана, втома, втрата крові — усе разом навалилося на м’язи. Четверо свіжих бійців проти одного виснаженого капітана. Це була вже не сутичка, а побиття.
Ніж вибили важким черевиком. Руки заламали за спину так, що в плечах потемніло. Обличчя Остапа втиснули в дорогий килим, що пахнув пилом, вовною й старим багатством.
— Обережніше, — сказав Северин нудьгуючим голосом. — Голова має залишитися ясною. Хребет не ламати. Мені треба, щоб він усе відчував.
Остапа підняли й кинули у важке крісло посеред кабінету. Зап’ястки й щиколотки стягнули пластиковими хомутами. Він сіпнувся, але стяжки тільки глибше врізалися в шкіру.
Северин підійшов близько. Від нього пахло дорогим парфумом і м’ятою. Він дивився на Остапа з увагою вченого, що схилився над рідкісною комахою.
— Ось ми й дісталися до суті, — сказав він. — Ви думали, що полюєте? Ні. Ви прийшли туди, куди вас привели. Касета у вас?
Він поплескав Остапа по кишенях і дістав чорний пластиковий прямокутник.
— Прекрасно. Останній неприємний доказ повернувся додому.
Северин відчинив шафу й вийняв шкіряний медичний футляр. На столі блиснули інструменти: скальпелі, затискачі, тонкі пилки, холодний метал, розкладений з акуратністю колекції.
— Ваша сестра втратила свідомість доволі швидко, — сказав він, надягаючи рукавички. — Це було розчаровуюче. Сподіваюся, підготовка розвідника дасть кращий матеріал. Я хочу зрозуміти, у якій точці в людини ламається воля.
Він підніс скальпель до обличчя Остапа.
— Ласкаво просимо у мій світ, капітане. Тут немає ні закону, ні милосердя. Тут є тільки я…
