У кабінеті пахло не кров’ю, а лавандою, дорогим спиртом і гірким напоєм у келиху. Важка музика підіймалася до стелі, заповнюючи кімнату урочистим гулом. Від цього те, що відбувалося, здавалося ще огиднішим: катування ніби спробували загорнути в оксамит і назвати церемонією.
Остап сидів у кріслі, стягнутий так міцно, що пальці вже почали синіти. Обличчя було білим, губи пересохли, по скроні стікав піт. Але очі залишалися сухими. Він дивився на Северина не як жертва на ката. Він дивився як стрілець на ціль, якої поки не може дістати.
Северин насолоджувався владою. Він зняв піджак, залишився в білосніжній сорочці й довго протирав скальпель серветкою.
— Знаєте, у чому біда таких, як ви? — промовив він. — Ви вірите в справедливість, обов’язок, честь. У старі слова, придумані для того, щоб сильним було зручніше керувати слабкими. Світ простіший. Є ті, хто має право брати, і ті, кого беруть. Хижаки й маса.
Він зробив перший надріз по вже припеченій рані на боці. Обережний, неглибокий, майже допитливий. Остап сіпнувся, зуби заскреготіли, але звуку він не видав.
— Ваша сестра була масою, — продовжував Северин, спостерігаючи, як кров тонкою лінією стікає по шкірі. — Симпатичною, свіжою, впертою. Таких цікаво перевіряти. Ви мали б радіти, що вона виявилася корисною.
Новий розріз був глибший. Біль ударив у тіло, як струм. Але розум Остапа, що пережив гори, засідки, нічні відходи й втрату людей, відійшов убік. Він ніби піднявся над собою й побачив кімнату згори: крісло, скальпель, біла сорочка, кров, темне вікно. Біль був унизу, біля зв’язаного тіла. Не в нього.
— Чому ви мовчите? — спитав Северин, дратуючись.
Він чекав крику. Богдан ревів. Ярема благав. Соломія плакала. А цей сидів, як камінь.
— Бо мертві не розмовляють, — прохрипів Остап. — Ти ріжеш труп. Я помер того дня, коли увійшов до квартири сестри.
Северин засміявся, але сміх вийшов коротким і неприємним.
— Драматично. Однак фізіологія надійніша за ваші метафори. Зараз перевіримо, як довго протримається ця легенда.
Він узяв зі столика шприц із прозорою рідиною.
— Це стимулятор. Сильний. Не дасть вам відключитися, загострить відчуття, змусить кожен нерв працювати окремо. Ви почуєте власну кров. Відчуєте кожен дотик. Я хочу побачити не стійкість, капітане. Я хочу побачити момент, коли вона скінчиться.
Северин повернувся до охорони.
— Вийдіть. Чекайте за дверима. Мені треба залишитися з ним без зайвих очей.
Старший охоронець насупився.
— Він спецназівець. Навіть зв’язаний, він небезпечний.
— Він напівтруп, — холодно відповів Северин. — Ви сумніваєтеся в моїх наказах?
Охоронці вийшли. Замок клацнув. У кабінеті залишилися двоє: садист зі скальпелем і людина, яку він вважав уже зламаною.
Голка увійшла у вену. Спершу Остап відчув холод. Потім серце вдарило так, ніби хотіло розколоти груди. Кров понеслася тілом вогнем. Северин очікував посилення болю, сліз, паніки. Але препарат дав Остапові те, чого йому бракувало останні години: шалену, нелюдську енергію.
Зіниці розширилися. М’язи налилися каменем. Біль не зник — він став паливом. Кожен поріз, опік, зламаний суглоб усередині перетворився на одну чисту команду: вижити на секунду довше, щоб убити.
Северин нахилився до нього. Надто близько. Він тримав скальпель біля ока Остапа й усміхався, як людина, остаточно впевнена у власній владі.
— Ну що, герою? Подивимося, якого кольору ваш страх.
Він забув просту річ: звір, загнаний у кут, здатен перегризти собі лапу, якщо це відкриє дорогу до горла мисливця.
Остап вдихнув. Час уповільнився. Він побачив жилку на шиї Северина, почув цокання годинника, відчув пластик, що врізався в зап’ястки. Потім почав тягнути руки. Великі пальці не проходили крізь стяжки. Отже, їх треба було перестати мати такими, якими вони були.
Суглоби хруснули. Біль спалахнув осліпливо, але стимулятор перетворив його на лють. Остап вивернув великі пальці із суглобів і витягнув закривавлені кисті з хомутів. Пластик зісковзнув, залишивши глибокі смуги.
Северин не встиг моргнути. Він іще стояв зі скальпелем, іще насолоджувався владою, коли жертва вилетіла з крісла пружиною. Остап перехопив його руку, вдарив об дубовий стіл і втиснув скальпель униз. Лезо пройшло крізь долоню Северина й увійшло в дерево, прибивши її до стільниці.
Северин відкрив рота, щоб закричати. Удар ребром долоні в кадик перетворив крик на сиплий свист.
— Урок закінчено, — сказав Остап.
За дверима вже бігли. Важкі кроки, короткі команди, метал зброї. Остап повернув голову. Двері зірвалися від удару, і в кабінет увірвалися четверо охоронців.
Вони були професіоналами. Але запізнилися рівно на ту мить, яка відділяє ката від жертви. Остап більше не був виснаженим утікачем. У його крові бушували хімія, біль і пам’ять про Соломію. І всі вони стояли надто близько…
