Перший охоронець підіймав зброю, коли Остап уже бачив траєкторію його руху. Світ розтягнувся, став в’язким, майже прозорим. Ствол ішов угору повільно, ремінь похитувався на плечі, око бійця звужувалося перед пострілом. Остап схопив зі столу важке кришталеве прес-пап’є й метнув. Удар припав у скроню. Охоронець упав, не встигнувши натиснути на спуск.
Остап пішов перекатом під лінію вогню й підхопив пістолет, що випав. Кабінет, обшитий темним деревом, за секунду перетворився на тісне пекло. Постріли били по вухах, тріски летіли від меблів, скло сипалося на килим, музика захлинулася тріском і криками.
Другий охоронець отримав кулю в коліно, а потім у шию, де захист не закривав артерію. Третій кинувся близько, але Остап зустрів його ліктем у горло, вихопив зброю й вистрілив майже впритул. Четвертий, побачивши, як швидко зникли троє, відступив. У його очах з’явилося те, що Остап уже бачив у Богдана й Тараса, — справжній запізнілий страх.
— Не треба, — видихнув він, опускаючи ствол.
Остап вистрілив. Тіло сповзло по стіні, залишаючи темний слід на дорогих шпалерах.
Тиша повернулася різко, ніби хтось вимкнув світ. У кабінеті пахло порохом, кров’ю, розколотим деревом і людською слабкістю. Четверо найкращих охоронців лежали мертвими. Залишився один.
Северин Шевчук, прибитий до столу власною рукою, тремтів дрібним тремтінням. З нього злетіла вся зарозуміла філософія, увесь блиск мови, вся маска надлюдини. Перед Остапом був мокрий від страху, скигливий чоловік, який дуже хотів жити.
— Не вбивай, — прохрипів він. Голос свистів після удару. — У мене є гроші. Рахунки за кордоном. Золото. Я все віддам. Усе підпишу. Ти зможеш зникнути. Тільки залиш мене.
Остап підійшов. Адреналіновий вогонь уже починав спадати, залишаючи після себе свинцеву втому, біль у понівечених руках і глухий жар у боці.
— Жити? — тихо перепитав він. — Соломія теж хотіла жити. Їй було дев’ятнадцять. А ти хотів дізнатися, де в неї душа.
— Мій батько… — Северин спробував випрямитися й завив, коли скальпель сіпнувся в рані. — Ти не розумієш. Мене не можна вбивати. Тебе знайдуть. Тебе зітруть. З-під землі дістануть.
— Мене вже не знайти.
Остап висмикнув скальпель зі столу. Северин скрикнув, притискаючи пробиту долоню до грудей.
— Я вже там, куди ти мене лякаєш відправити. Просто прийшов забрати тебе із собою.
Він схопив Северина за волосся й змусив підняти обличчя. У чорному дулі пістолета відбилися окуляри, мокрі вії, розчавлена гординя.
— Твій розум, твої зв’язки, розмови про хижаків — усе це пил. Мозок без совісті — просто сірий жир. Дев’ять грамів металу сперечаються переконливіше за будь-яку філософію.
— Будь ласка, — прошепотів Северин. Потім раптом тонко, по-дитячому: — Мамо…
Постріл обірвав слово. Тіло Северина обм’якло, і Розумник зграї перестав існувати, залишивши на паркеті лише пляму й тишу.
Остап стояв серед розгромленого кабінету. Руки боліли так, ніби їх роздробили камінням. Кров текла по пальцях, капала на килим. Список був закритий. Чотири імені більше не вимагали продовження. Але полегшення не прийшло. На місці ненависті утворилася порожнеча — холодна, гулка, як склеп.
Знизу долинуло виття сирен. Потім — тупіт десятків ніг сходами. Голос через мегафон:
— Левченко! Кинути зброю! Працює штурмова група поліції!
Двері, вже зірвані з петель, здригнулися від нового удару. До кімнати увірвалися люди в касках і бронежилетах. Десятки стволів уставилися на Остапа.
Слідом увійшов Роман Квітка. Він переступив через тіла охоронців, окинув поглядом розгромлений кабінет, мертвого Северина, розбиті меблі й капітана, що стояв посеред усього цього.
— Ну ти й різник, — видихнув він.
Але в голосі вже не було колишньої зневаги. Лише страх. І, можливо, слабка тінь розуміння.
Остап повільно підняв пістолет. Не на них. Він приставив ствол до власного підборіддя. У клітку живим він не ввійде…
