Кімната стиснулася в тугу пружину. З одного боку — стволи штурмової групи, з іншого — пістолет, упертий Остапові під підборіддя. Тишу порушували лише важке дихання бійців, потріскування розбитої лампи й розмірений стукіт крові, що падала з краю столу на паркет.
Квітка зробив обережний крок уперед і опустив зброю стволом донизу.
— Остапе, опусти, — сказав він несподівано м’яко. — Ти своє зробив. Зграю знищено. Більше нікого шукати.
Остап усміхнувся. Кров на губах здавалася чорною.
— Тепер ти заговорив, майоре? У квартирі Соломії ти говорив інакше.
Квітка скривився, ніби отримав удар.
— Знаю. Тоді я був сволотою. Але зараз ти можеш залишитися живим. Буде суд. Гучний. Ми піднімемо матеріали, витягнемо назовні їхніх батьків, зв’язки, дах. Ти станеш символом, розумієш?
— У вашій системі символи довго не живуть. У камері повісяться на простирадлі. На допиті отримають серцевий напад. На етапі зникнуть. Я не політик, Квітко. Я солдат. У полон не здаюся.
Зламаною, розпухлою рукою він повільно поліз у внутрішню кишеню. Бійці напружилися, пальці побіліли на спускових гачках.
— Не стріляти! — рявкнув Квітка. — Тримати його, але не стріляти!
Остап дістав касету. Чорний пластик тьмяно блиснув у світлі ліхтарів. На ній не було напису, але кожен кадр був випалений у його пам’яті.
— Знаєш, що це?
Квітка мовчав.
— Це не моя страховка. Ваша. Тут усе: Богдан, Тарас, Ярема, Северин. Їхні обличчя, голоси, дата, кімната. І Соломія. Тут видно, як діти ваших господарів роблять те, що ви потім записуєте в протоколах як “неясні обставини”.
Обличчя Квітки змінилося. Він зрозумів. Перед ним був не просто доказ. Це була бомба, закладена під фундамент людей, які десятиліттями вважали себе вищими за закон. Якщо касета вийде назовні, полетять не лише посади. Заваляться сім’ї, кар’єри, міфи, стіни кабінетів.
— Віддай, — хрипко сказав він. — Це речовий доказ. Я оформлю як треба. Долучу до справи.
— Це не речдок, — Остап похитав головою. — Це совість. Твоя, якщо вона ще залишилася. Я розправився з тими, до кого зміг дістатися. Але їхні батьки дали їм право думати, що ніж належить їм. Вони сидять вище. До них мені вже не дійти. Тепер це твоя війна.
Він кинув касету. Вона ковзнула по закривавленому паркету й зупинилася біля чобота Квітки.
Майор подивився на неї, потім на Остапа. У цю мить у кабінеті вирішувалася доля не однієї справи, а чогось більшого — останньої можливості для людини у формі не остаточно стати частиною гнилі.
— Якщо ти сищик, — сказав Остап, відступаючи до відчиненого вікна, за яким шумів нічний бір і чорніла крижана вода, — ти даси їй хід. Якщо сміття — спалиш. Вибір за тобою.
— Стій! — крикнув Квітка, зрозумівши, що він робить. — Там висота. Там річка. Ти розіб’єшся або підеш під лід.
Остап опустив пістолет. Уперше за ці дні темрява в його очах розступилася. На її місці з’явився спокій — страшний, ясний, остаточний.
— Моя війна закінчена, майоре. Честь маю.
Він не вистрілив. Просто відштовхнувся здоровою ногою від підлоги й спиною вперед випав у чорну зимову порожнечу.
— Тримати! — закричав Квітка, кидаючись до вікна.
Він устиг побачити, як темна постать майнула в промені прожектора й зникла внизу. За секунду пролунав важкий сплеск. Чорна вода, не скута кригою на середині русла, зімкнулася над Остапом.
Бійці підбігли до вікна, спрямували вниз ліхтарі. Вода вирувала, несучи уламки криги. Тіла видно не було. Лише кола, що швидко рвалися течією, і тиша.
Квітка стояв, вчепившись у раму побілілими пальцями. Холодний вітер бив по обличчю, видуваючи з грудей залишки урочистого збудження. За спиною лежали мертві. Біля ніг — касета.
Він нахилився й підняв її. Сховав у внутрішню кишеню кітеля, ближче до серця, де тепер билося не лише страх.
— Пішов, — сказав один із бійців, знімаючи маску. — Майоре, викликати водолазів? Катери? Перекривати русло?
Квітка подивився на чорну воду, потім на тіло Северина біля столу.
— Ні, — сказав він тихо, але твердо. — У рапорт: підозрюваний Остап Левченко чинив збройний опір і був ліквідований під час спроби втечі. Тіло забрало течією. Справу закрито.
Він розвернувся й пішов до виходу. Пластиковий прямокутник у кишені ніби палив груди. Справа капітана Левченка тієї ночі закрилася назавжди. Справа майора Квітки тільки починалася…
