За годину після смерті Тараса місто перетворилося на капкан. На широких магістралях з’явилися посилені пости, біля мостів чергували машини з мигалками, дворами ходили наряди, в арках металися ліхтарі. Квітка вмів піднімати людей, коли справа стосувалася тих, хто сидів вище за нього. Влада злякалася — не за закон і не за порядок, а за своїх дітей, за кабінети, за прізвища, які звикли залишатися чистими.
Остап ішов прохідними дворами, тримаючись тіні. Він знав, як будують облаву: спершу перекривають очевидні шляхи, потім стискають кільце, залишаючи втікачеві лише ті виходи, куди його хочуть виштовхнути. Його обличчя тепер лежало на кожному столі, висіло на кожному посту, переходило з рації в рацію. Він був уже не братом убитої дівчини. Він був озброєною загрозою для спокою верхівки.
У вузькому дворі старого району його спіймало світло фар. Службова машина виринула з-за рогу надто раптово. Білий промінь ударив в обличчя.
— Стояти! Документи! — крикнув молодий сержант, хапаючись за зброю.
Остап не став чекати. Він кинувся за іржаві сміттєві баки. Гримнув постріл. Лівий бік обпекло, ніби до шкіри приклали розпечений метал. Він упав на одне коліно, підхопив із землі шматок цеглини й метнув майже не цілячись. Сержант упав, закриваючи обличчя руками. Остап на секунду схилився, вихопив із кобури табельний пістолет і лише потім перемахнув через низький паркан.
Кров тяглася за ним темними краплями по брудному снігу. Він розумів: лікарня означає арешт. Залишалася одна людина, до якої можна було йти, — Мирослав Бондар на прізвисько Шплінт, колишній технік їхнього підрозділу. На війні вони ділили воду, сухарі й мовчання після обстрілу. Тепер Мирослав тримав напівлегальний гаражний сервіс за промзоною. Свій. Фронтовий брат. Так Остап іще хотів думати.
До гаражів він дістався близько третьої ночі. Ноги підкошувалися, бік палав, черевик ковзав від крові. Він постукав у залізні ворота умовним стуком: три короткі, два довгі.
Двері прочинилися. На порозі стояв Мирослав — погладшав, у замащеному комбінезоні, з обличчям людини, яку витягли зі сну. Побачивши Остапа, він зблід.
— Остап? Ти? Та тебе ж усе місто шукає. По всіх каналах передають, що маніяк бігає.
— Пусти, Миро. Я поранений.
Мирослав озирнувся на темну вулицю й впустив його всередину. У гаражі пахло бензином, залізом і страхом. Остап сповз по стіні на купу ганчір’я.
— Спирт. Голку. Нитку. Швидко.
Мирослав заметушився, відкрив ящик з інструментами, упустив ключ, підняв, знову впустив. Руки в нього тремтіли надто помітно.
— Остапе, навіщо ти все це підняв? — бурмотів він. — Там, на війні, ворог був зрозумілий. А тут влада, прізвища, кабінети. Вони тебе зітруть. І мене разом із тобою, якщо дізнаються, що я ховав.
— Не дізнаються, якщо ти промовчиш.
Остап подивився йому в очі. Мирослав витримав погляд менше секунди.
— Я зараз води принесу, — сказав він надто швидко. — Рану треба промити.
Він метнувся до дверей. Надто поспішно. Надто легко.
Ззовні брязнув засув.
Остап заплющив очі. Зрада виявилася гострішою за кулю. Він не здивувався — і від цього стало болючіше. У новому світі люди берегли не пам’ять, не братерство, не честь. Вони берегли гараж, сон, власну шкуру.
З вулиці долинув голос Квітки, посилений мегафоном:
— Левченко! Гараж оточено. Виходь без зброї. Останнє попередження.
Остап видихнув коротке слово, не витрачаючи на нього злості. Часу на лють не було. Зараз виб’ють ворота або пустять газ.
Він озирнувся. У кутку стояла розібрана стара машина над оглядовою ямою. У самій ямі темніла кругла кришка зливової каналізації. Шплінт завжди любив запасні виходи — хоча б для того, щоб зливати відпрацювання, якщо нагряне перевірка.
Остап, стиснувши зуби, скотився вниз. Ворота вже били тараном. Метал гудів. Ззовні Квітка викрикував команди.
Кришка люка піддалася не відразу. Остап смикнув її обома руками, ледь не втративши свідомість від болю в боці. У ніс ударив сморід стічної води. Він пірнув у чорний отвір у ту мить, коли ворота впали й у гараж увірвалися люди в масках.
Колектором він ішов, а місцями повз майже кілометр. Вода сягала колін, щури шарахалися від кроків, темна труба посилювала кожен сплеск і кожен хрип. Коли Остап вибрався назовні за залізничним насипом, він упав у пожухлу траву й довго не міг підвестися.
Рана була наскрізною по дотичній, але кров не зупинялася. Він дістав ніж і запальничку. Полум’я тремтіло на вітрі. У пам’яті ніби пролунав голос старого інструктора: у полі жалість до себе вбиває швидше за кулю.
Остап розжарив лезо, закусив ремінь і притиснув метал до рани. Запах власного паленого м’яса вдарив у горло. Світ спалахнув білим. Тіло вигнулося, але крик не вийшов — лише низьке звіряче гарчання, що застрягло в зубах.
Коли свідомість повернулася, він перев’язав бік шматком сорочки. Лежав на холодній землі, дивився в сіре небо й розумів: його вистежили, поранили, зрадили. У нього не залишилося нічого, крім ножа, марного пістолета, кількох украдених годин і списку.
Двоє були мертві. Двоє ще дихали.
— Думаєте, я закінчу тут? — прошепотів він. — Ні. Я тільки згадав, як по-справжньому злитися.
Наступним був Ярема Корнієнко, Оператор. Той, хто перетворював чужий біль на плівку й називав це мистецтвом. Камера мала стати його прокляттям…
