Я затрималася на роботі допізна. Прибиральниця дивно на мене поглядала, а потім тихо поклала на стіл записку «Коли підеш додому, спустися пожежною драбиною». Я послухалася і сторопіла від того, що там побачила. Годинник у правому кутку монітора показував за чверть одинадцяту, коли Женя нарешті відірвалася від квартального звіту, в якому цифри розходилися з плановими показниками на суми, що змушували її знову і знову повертатися до початкових таблиць.
Вісімнадцятий поверх бізнес-центру давно спорожнів, ні шелесту клавіатур, ні приглушених телефонних розмов, тільки гул кондиціонера і далекий шум нічного міста за скляною стіною. Максим надіслав повідомлення ще вдень: рейс до Одеси о шістнадцятій сорок, переговори займуть три дні, він сумуватиме.
Вона відповіла сердечком і повернулася до роботи, не підозрюючи, що за кілька годин її життя розколеться на «до» і «після». Єлизавета Аркадіївна з’явилася у дверях близько десятої, штовхаючи перед собою візок із відрами та швабрами.
Вона працювала в будівлі дев’ять років, і за весь цей час Женя не чула від неї нічого, крім тихого «Доброго вечора» та «До побачення».
Жінка за п’ятдесят, зі стиснутими губами та сутулою спиною людини, що звикла не піднімати очей. Вона була частиною інтер’єру, як кулер у коридорі чи фікус біля рецепції, але сьогодні щось змінилося.
Спочатку Женя не звернула уваги, прибиральниця методично протирала поверхню сусіднього столу, хоча той пустував уже тиждень після звільнення Інни з бухгалтерії.
Потім вона перемістилася до її столу і почала водити ганчіркою по краю, який Женя точно не заливала кавою. Рухи були механічними, майже одержимими, а погляд раз у раз ковзав по ній короткими, злодійкувато зляканими уколами…
