Вона мовчки вислухала новину, подякувала за інформацію і повісила слухавку; ні сліз, ні зловтіхи — тільки тихий подих, ніби закрилася остання сторінка книги, яку давно пора було дочитати і поставити на далеку полицю.
«Мам, ти чого сумна сидиш?» — Матвій підбіг, мокрий і сяючий від щастя, плюхнувся поруч на пісок, притулившись до її боку. «Не сумна, зайчику, просто задумалася про різні речі».
«Про які речі?» «Про роботу, про хімічні реакції». Вона посміхнулася й обійняла сина за худі засмаглі плечі: «Знаєш, життя дуже схоже на великий хімічний експеримент, де іноді в розчин потрапляють домішки, які все псують і змінюють колір. Іноді трапляються вибухи, коли змішуєш не ті речовини».
«Але якщо набратися терпіння і провести очищення правильно, в самому кінці залишаються найчистіші, найпрозоріші кристали».
«Як сіль з морської води?» «Так, малюче, точно як сіль». Матвій кивнув з серйозним виглядом людини, яка зрозуміла щось важливе, потім схопився на ноги і побіг назад до води, розбризкуючи віяло крапель.
А Женя залишилася сидіти на березі, дивлячись на захід сонця, який забарвлював небо над озером у відтінки персикового і рожевого.
Завтра знову зійде сонце над лісами Волині. І її формула щастя, виведена через біль, зраду і помсту, через роки брехні і місяці розважливої війни, нарешті почне кристалізуватися в щось світле і справжнє.
