На різкість Віра Никитівна не образилася. Вказала на телефон, що лежав біля Павла на столі.
— Подзвони приятелеві, дільничному. Скажи, що є справжні докази. Такі, за які Чорний надовго сяде.
— Та де ж вони? — здивувався лісник. — У мене такого немає.
— Твоя фотопастка вціліла. Та, яку ти минулої осені в розпадку ставив. На ній Віктор із дружками знятий, коли лося вбиває. Сам постріл зафіксовано. Полювання там заборонене, а на записі видно, хто стріляв. Оце й треба показати.
Павло дивився на господиню, не знаючи, що відповісти. Незвичним була не лише обіцянка важливого запису. Він нікому не розповідав, що камера зникла. Вирішив тоді: браконьєри виявили й знищили. Чому стара говорить про неї так упевнено, ніби сама знає, де вона?
— Не знищили, — сказала Віра Никитівна. — Вовк знайшов, до твого дому приніс. Уночі приходив, ти не помітив. Карта ціла, запис на місці. А у Віктора вже умовний строк є. Цей запис йому дорого обійдеться.
Марина переводила погляд із неї на батька.
— Тату, хіба так могло бути? Срібний камеру приніс?
— Не знаю. Але перевірити треба. Якщо там справді знято те, про що ви кажете, все може змінитися.
Він узяв телефон. На екрані трималася одна поділка сигналу; у такій глушині й це давало надію. Павло набрав Андрія й говорив голосно, ніби відстань можна було перекрити силою голосу.
— Чуєш мене? Біля мого дому має бути фотопастка, що зникла минулої осені. Пошукай її й перевір запис: можливо, на ньому Чорний під час незаконного полювання. Так, серйозно. Сам я зараз не повернуся, мене шукають. Постарайся забрати непомітно, завчасно нікому не показуй.
Перешкоди кілька разів уривали розмову, однак головне лісник передати встиг. Коли зв’язок обірвався, він знову звернувся до старої. Що далі? Вона відповіла спокійно: чекати й готуватися. Небезпека не вичерпується одним Віктором, його люди нишпорять лісом. Сірий дух водить їх хибними слідами, змушує кружляти. Втомляться, розлютяться, стануть іще небезпечнішими.
Потім Віра Никитівна повернулася до Марини:
— Тобі найважче доведеться. Зі Срібним зустрінешся, сама. Його долю вирішуватимеш.
Дівчина не зрозуміла. Яку долю? Чому їй? Але господиня не стала пояснювати наперед. Коли настане час, усе стане ясно. Поки що треба відпочити: спокійної ночі вона їм не обіцяла.
Марина прокинулася від виття. Воно тяглося над лісом, тривожне й тужливе, ніби проникало не через слух, а просто всередину. Вона сіла на лаві, що правила за ліжко. У хаті темно, крізь маленьке вікно падає тьмяне місячне світло. Батько на сусідній лаві спить, неголосно хропе. Старої ніде не видно.
Виття повторилося, тепер ближче. Марина впізнала голос Срібного й відчула, що він кличе її. Намагаючись не розбудити батька, вона вдягла куртку, взулася й вийшла. Нічна прохолода зустріла біля дверей. Повний місяць освітлював галявину, перетворюючи знайомі кущі й стовбури на химерні казкові обриси.
Біля ялинника хтось стояв. Марина спершу вирішила, що це господиня, але постать була надто високою, прямою. Стара так виглядати не могла. Дівчина неголосно спитала, хто там. Замість відповіді незнайомець поманив рукою. У темряві наче блиснули бурштинові очі.
— Срібний? Це ти?
Виття повторилося, довге, покличне. Марина дослухалася й зрозуміла: звук іде з глибини лісу, постать перед нею його не видає. Отже, Срібний десь далі. Це не зробило нічну зустріч зрозумілішою. Дівчина вагалася між тим, що слід було зробити, і тим, що її вабило.
Розум велів повернутися до хати й розбудити Павла. Він поруч, за дверима; виходити самій до невідомої істоти немає чого. Але інше знання, не підкріплене поясненнями, говорило протилежне. Поклик звернений саме до неї. Боятися нічого. Марина відчувала це дедалі ясніше, хоча сама не змогла б сказати, звідки взялася певність. Зібравшись із духом, вона пішла до узлісся.
Підійшовши ближче, дівчина ще дужче переконалася, що перед нею не людина. Надто висока нерухома постать, очі, що світяться по-звіриному. Вона зупинилася за кілька кроків.
— Хто ти такий?
Відповідь прозвучала низько, з рокотом, ніби голос ішов водночас звідусіль:
— Я ліс бороню. Ти борониш вовка.
Марина згадала слова господині.
— Ти той самий сірий дух?
— Я був завжди. І буду, поки стоїть ліс, поки в ньому ходять вовки, поки людина пам’ятає старі закони.
Відповідь нічого не пояснила до кінця. Постать відступила вбік, указуючи в хащу: там її чекають, і врятувати того, хто чекає, може тільки вона. Дівчина вдивлялася між стовбурами. Біля землі лежали клапті туману, дороги не було видно.
— Срібний чекає? Але як мені до нього дійти?
— Серце виведе. На поклик іди.
Вовк озвався новим довгим виттям. Марина набрала повітря й ступила під дерева. Дивна постать розчинилася в мороці; більше вона її не бачила. Навколо шепотіло листя, під ногами сріблився туман. Дівчина йшла, не розбираючи звичної дороги, орієнтуючись на поклик, який ніби продовжував звучати навіть у паузах.
Їй вчувалася присутність невидимого провідника. Вона не вибирала знайомої стежки, не намагалася визначити положення за звичними прикметами, а все ж рухалася вперед. Бурелом лишався осторонь, яри вдавалося обійти, серед дерев знаходився найлегший прохід. Ніби ліс не перешкоджав їй, а спрямовував.
Туман лежав низько, струменів під ногами, відливаючи сріблом там, куди падало місячне світло. Звук поклику й це сяйво створювали відчуття нереальності. Марина йшла справжнім лісом, але почувалася всередині казки, де дорогу впізнають раніше, ніж можуть її побачити. Відокремити власне чуття від можливої допомоги вона не могла й лише продовжувала йти.
Нарешті дерева розступилися. На маленькій галявині, оточеній віковими дубами, лежав замшілий валун. На ньому сидів величезний сріблястий вовк і дивився просто на дівчину.
— Срібний… Це справді ти?
Він тихо заскавчав і зістрибнув. Зблизька він здавався особливо великим. Марина обережно торкнулася жорсткої шерсті. Звір не відсахнувся; навпаки, подався під долоню, приймаючи ласку й наче шукаючи її. Після всього дивного в цій ночі саме цей рух був зрозумілим, знайомим.
— Навіщо кликав? Тобі загрожує небезпека?
Вовк підвів голову, зустрів її погляд. І раптом Марина зрозуміла з незвичайною ясністю: він покликав не для того, щоб просити захисту, а щоб запропонувати свій. Ніби почула це людськими словами, хоча Срібний не говорив.
— Нас із татом хочеш уберегти? Але їх багато, вони озброєні. Як ти зможеш?
Неголосне гарчання здалося їй згодою. Вовк повернувся до лісу, пройшов кілька кроків і озирнувся. Дівчина трохи завагалася, потім пішла за ним. Вони рухалися легко, майже беззвучно. Марина сама дивувалася, як вільно обходить у темряві перешкоди, ніби бачить тепер інакше, ніж раніше.
Між деревами кілька разів миготіли сірі тіні. Їй здавалося, що поруч біжать інші вовки, але варто було спробувати розгледіти — силуети зникали. Біля невеликої скелі Срібний зупинився. У ній чорнів вхід до печери. Вовк подивився на супутницю, ніби запитуючи, чи вистачить їй рішучості зробити наступний крок…
