Опинившись у їхньому кільці на стежці, Марина марно намагалася вивільнити руку. І раптом чоловіки завмерли: до них наближався сріблястий вовк. Дівчина дивилася на звіра, затамувавши подих. Він ступав плавно, майже легко, але загроза відчувалася в кожному кроці. Навіть у неї, яка колись знала цього вовка зовсім маленьким, по спині пробіг холод.
— Срібний… Невже це ти?
Відтоді як батько відпустив його в глибину лісу, минуло майже десять років. Для вовка — ціле життя. Марина не відразу могла повірити, що перед нею той самий вихованець. Може, лише схожий звір? Може, випадково опинився поруч? Питання ще не дістали відповіді, а чоловіки вже відступали перед ним.
Високий подався назад. Татуйований Денис завмер, ніби боявся навіть відвести очі. Пальці на Марининому лікті нарешті розтиснулися: той, хто тримав її, відпускав повільно, уникаючи різкого руху.
— Звідки тут вовк? Він чий? — хрипко спитав Денис.
— Мовчи й не смикайся, — урвав високий.
Кремезний, з чорною борідкою, потягнувся до поясної кобури. Чорний помітив це відразу.
— Бурий, руки прибери. Вистрілиш — кинеться.
— Думаєш, без пострілу не кинеться? — огризнувся той. — Бачив я таких у глухих лісах. Людину зжеруть і не зупиняться. Особливо скажені.
Срібний завмер навпроти ватажка. Марина намагалася прочитати його бурштиновий погляд. Упізнав? Ненавидить? Чи бачить лише здобич? Людські пояснення приходили одне за одним і не давали певності. Але їй дедалі сильніше здавалося, що для вовка ці троє — не просто випадкові зустрічні.
Можливо, він пам’ятав запах людей, які з’являлися на його території й убивали родичів. Може, розрізняв небезпеку інакше, ніж вона, — без слів і обіцянок помсти. Дівчина не знала, що саме відбувалося у звіриній свідомості. Відчувала тільки, що загроза, яку принесли чоловіки, стосувалася не лише її: лісу, його мешканців, усього звичного світу довкола. Саме це поєднувало в її сприйнятті Срібного й тих, кого він тепер не зводив із очей.
У давній пам’яті вовка озброєна людина була ворогом. У Срібного була й інша пам’ять: тепло дому, люди, поруч із якими він виріс. Серед тих, хто стояв зараз на дорозі, була та, кого слід було захистити.
Віктор вирішив розірвати нерухомість командою:
— На три в різні боки. Бурий — ліворуч, до машини. Денис — праворуч, у ліс. Я прямо до дороги. Дівку лишаємо йому. Раз… два…
Договорити не вдалося. Стрибком метрів на п’ять Срібний опинився біля Чорного й схопив його за передпліччя. Віктор закричав, упав на коліна, вільною рукою намагаючись відштовхнути звіра. Вовк смикнув головою й відпустив поранену руку, вже розвертаючись до другого чоловіка.
Бурий усе-таки вихопив пістолет. Постріл прогримів, але куля пройшла повз. Наступної миті величезний звір усією вагою обрушився на нього. Пролунав хрускіт — чи то ребра, чи то ключиця. Марина не могла розібрати, що саме сталося; все змінювалося надто швидко.
Денис кинувся до джипа. Розчахнув дверцята, пірнув усередину й устиг захряснути їх майже перед самою вовчою пащею. Ще мить — і ікла зімкнулися б біля його обличчя. Від першої команди до цього ляску минуло не більш як десять секунд. Двоє чоловіків лишилися на землі, третій тремтячими руками намагався влучити ключем у замок запалювання.
Срібний не продовжив нападу. Відійшовши, він став перед Мариною, відділяючи її від людей. Шерсть настовбурчилася, на іклах виднілася кров. Але до дівчини був звернений знайомий погляд — той, який вона пам’ятала з дитинства.
— Ти мене впізнав, — промовила вона. — Прийшов за мною, захистити.
Із грудей звіра долинув низький звук, схожий і на рик, і на виття. Один із поранених спробував підвестися; Срібний відразу повернув до нього вишкірену морду. Чоловік завмер.
— Досить. Не треба більше, — тихо попросила Марина. — Ходімо звідси.
Вовк послухався, на її подив. Задкуючи й не зводячи очей із супротивників, наблизився до неї. Від нього пахло лісом і диким звіром — зовсім не так, як від собак біля людського житла.
— Ми йдемо, — голосно сказала дівчина. — А вам тут більше нічого робити. Забирайтеся з нашого лісу й не повертайтеся.
Чорний притискав до себе пошкоджену руку.
— Ще пошкодуєш. Доберуся і до тебе, і до батька твого. І до цієї тварюки.
Відповідне гарчання обірвало його слова. Марина пішла від дороги в хащу. Срібний рухався за нею, озираючись. Напруження в ньому ослабло лише після того, як заведений нарешті мотор стих удалині.
Дівчина зупинилася, повернулася до захисника й заговорила повільно, виразно, як колись, коли розучувала з ним команди:
— Треба батька попередити. Вони небезпечні, вони повернуться. По нас прийдуть, розумієш? Допомога потрібна. Ти можеш його знайти?
Бурштинові очі дивилися не кліпаючи. Вовк схилив голову, і Марина присіла перед ним, намагаючись опинитися на одному рівні.
— Мені здається, ти розумієш. Завжди більше за інших розумів. Знайди Павла. Приведи тата до мене. Лісника пам’ятаєш?
На цьому слові Срібний здригнувся й тихенько заскавчав. У звуці раптом проступило колишнє вовченя, що відгукнулося на знайоме.
— Лісник, так! Павло, мій батько. Нехай прийде сюди, приведи його.
Вовк ще трохи дивився на неї, потім повернувся й пішов. Останній сріблястий відблиск зник між листям. Знову чулося птаство, ворушився вітер у кронах. Після криків і пострілу ця звичайна лісова тиша мала б заспокоювати, але Марина відчула, наскільки самотня тепер.
Вона сама відпустила захисника. Чи добре зробила? Чи зуміє він зрозуміти доручення, чи виконає прохання? Дикому звірові вона пояснювала все так, ніби він людина. А раптом побачила лише те, що їй хотілося: вовк прогнав чужинців зі своєї землі, а вона вирішила, що він прийшов заради неї? Сумнів не скасовував пережитого порятунку, але лишав без відповіді найважливіше — чи повернеться Срібний і чи знайде батька.
Ялини наче зімкнулися, потемніли. Звичні звуки тепер змушували насторожуватися. Удалині хруснула гілка. Срібний? Люди Чорного? Марина вирішила не лишатися на місці. Додому вона могла вийти з будь-якої частини заповідника, треба було лише уникнути нової зустрічі з браконьєрами.
Вона вибрала непримітні стежки й пішла, намагаючись рухатися тихо. При кожному шереху зупинялася, дослухалася, озиралася в надії побачити сріблясту шерсть. Але за спиною стояла тільки зелена стіна. Нарешті Марина прихилилася до старої берези й заплющила очі…
