Я вийшов з кабінету.
Три місяці потому Валентину Ігорівну звільнили. Було розслідування, заговорили інші батьки, знайшлися ті приховані скарги. Директора теж зняли. Вчителька поїхала з міста, кажуть, до сестри в село. Більше про неї нічого не чути.
Фонд «Спецівка» відкрився на початку весни. Невелике приміщення в центрі міста, кілька кімнат, світлі стіни, багато іграшок для маленьких дітей, затишні крісла для тих, хто старший. Психологи, юристи, волонтери. Безкоштовна допомога для будь-кого, хто її потребує.
Я приходжу туди щосуботи, з Мишком. Ми розмовляємо з дітьми, граємо з ними, просто сидимо поруч, коли їм потрібно, щоб хтось був поруч. Мишко виявився напрочуд вправним у цьому, він розуміє цих дітей, бо сам був одним із них.
Одного разу він запитав мене, чи посадили цю вчительку. Я сказав, що ні, звільнили, вона поїхала. Він запитав, чи шкода мені її. Я думав довго, перш ніж відповісти. Сказав, що трохи шкода. Вона могла вибрати по-іншому, але не захотіла або не змогла. Це сумно. Він запитав, чи правильно ми зробили, що дали їй шанс. Я сказав, що так, ми дали їй шанс. Вона його не взяла. Але ми його дали. Це головне.
Він запитав, чому це головне. Я сказав: «Тому що так зробив би дідусь».
У квітні ми влаштували суботник у шкільному дворі, посадили дерева, пофарбували паркан, прибрали сміття, що накопичилося за зиму. Прийшли батьки, ті самі, що сміялися на зборах. Тепер вони працювали поруч із нами, і в їхніх очах не було зверхності. Мишко працював поруч зі мною. Ми обоє були в спецівках, брудних від землі та фарби, і він більше не соромився цього. Він сміявся, коли забруднився, він допомагав іншим дітям, він був щасливий.
Увечері, коли ми йшли додому, він попросив мене розповісти про дідуся. Сказав, що я ніколи не розповідав. А йому хочеться знати. Який він був, що любив, як посміхався. Я посміхнувся і сказав, що розповім усе. Вдома, за чаєм, не поспішаючи.
Ми йшли вулицею, і Мишко тримав мене за руку. На мені був спецодяг, брудний від землі та фарби. Я не став багатою людиною в костюмі. Я залишився сином двірника в робочому одязі. І мій син ішов поруч зі мною і не соромився цього. Тато мав рацію. Не важливо, що ти носиш. Важливо, що ти несеш усередині. Він ніс доброту, терпіння, здатність прощати. Двадцять два роки я цього не розумів, тепер розумію. І передам це своєму синові.
Це мій спадок. Спадок двірника.
