І тоді почув цей звук із його кімнати. Тихий, здавлений, наче хтось намагається плакати, але не хоче, щоб його почули. Наче хтось затискає собі рота рукою і схлипує в подушку.
Я встав і пішов до нього, намагаючись не шуміти. Відчинив двері й побачив у світлі з коридору, як Мишко лежить обличчям у подушку, а його худенькі плечі здригаються. Він почув мене і затих, наче це могло мене обдурити, наче я не бачив. Я запитав його, що сталося, сів поруч на ліжко. Він не повертався до мене, лежав носом у подушку й мовчав кілька секунд, а потім сказав глухим голосом, що йому наснився поганий сон.
— Просто кошмар, тату, буває ж, усе нормально.
Я не повірив, але й тиснути не став. Погладив його по голові, посидів поруч, поки він не вдав, що заснув, повернувся до себе й не спав до ранку. Наступного тижня я почав прислухатися. І чув усе частіше, майже щоночі, ці здавлені схлипування з-за стіни. Щоразу приходив до нього, і щоразу він казав одне й те саме: «Поганий сон, усе нормально, не хвилюйся».
Я хвилювався. Але не знав, що робити.
Ранок того дня, коли все змінилося, почався як зазвичай. Я встав о шостій, прийняв душ, одягнув робочий спецодяг — той самий, який ношу щодня на будівництво. Спецодяг був не новий, із застарілими плямами, які вже не відпиралися до кінця, але я стежив за ним, прав щовихідних. Це був мій робочий одяг, моя уніформа, мій вибір.
Я готував сніданок, коли Мишко вийшов зі своєї кімнати. Шкільна форма, рюкзак біля дверей, очі, припухлі після ночі. Він сів за стіл і почав колупати млинець виделкою, не дивлячись на мене. Я нагадав йому, що сьогодні ввечері батьківські збори і що я прийду раніше з роботи, щоб встигнути. Сказав це спокійно, між іншим, наливаючи собі каву. І побачив, як він здригнувся, наче я сказав щось страшне.
Він попросив мене не приходити. Голос у нього був дивний, напружений, і він усе ще не дивився на мене. Сказав, що інші батьки теж не всі ходять, що це не обов’язково, що йому буде незручно.
Я запитав, чому незручно. Він мовчав кілька секунд. А потім сказав те, від чого в мене щось стислося всередині. Він попросив мене, якщо я все-таки прийду, переодягнутися в щось «нормальне». Я не одразу зрозумів, що він має на увазі. Запитав, що означає «нормальне», а це, значить, «ненормальне»? І показав на свій спецодяг.
Мишко не відповів. Він схопив рюкзак, швидко цмокнув мене в щоку й утік, не закінчивши сніданок.
Я залишився стояти на кухні з кухлем кави в руках і дивився на зачинені двері. Потім подивився на свій спецодяг, на свої руки із в’їдливим у шкіру машинним мастилом, яке не відмивається до кінця, скільки не три, і вперше відчув щось неприємне, якийсь укол десь у грудях. Мій син соромиться мене, зрозумів я. Мого одягу, мого вигляду, того, як я виглядаю.
Весь день на будівництві я думав про це…
