— Школа 27, кабінет 302. Подзвони директору, скажи, що Мельников просить його зайти. Зараз.
Поклав слухавку. Валентина Ігорівна дивилася на мене з кривою посмішкою. Запитала, чи не дружині я поскаржився, чи, може, в профспілку, чи в поліцію? За правду нині не садять, але можна спробувати.
Я подивився на неї. Вперше за весь вечір я подивився їй прямо в очі й сказав, що ні, я зателефонував своєму заступнику. Вона хотіла відповісти щось уїдливе — я бачив, як вона вже відкрила рота. Але щось її зупинило. Можливо, мій голос, можливо, мій погляд, можливо, щось ще, чого вона не могла пояснити, але відчувала.
Наступні п’ять хвилин ми сиділи в тиші. Батьки переглядалися, не розуміючи, що відбувається. Валентина Ігорівна перебирала папери на столі, нервово, метушливо, втративши весь свій апломб. Я сидів нерухомо і чекав.
Потім у коридорі почулися кроки. Швидкі, майже біг. Двері розчинилися так різко, що вдарилися об стіну. На порозі стояв директор школи. Обличчя в нього було білим, абсолютно білим, і на лобі блищав піт, наче він біг здалеку, наче його життя залежало від того, як швидко він добереться до цього кабінету. Він подивився на мене, потім на Валентину Ігорівну, і в його очах був страх. Справжній страх, який неможливо підробити.
І він сказав голосом, який зривався на кожному слові:
— Валентино Ігорівно, ви хоч розумієте, що ви наробили?
Директор стояв у дверях і не міг віддихатися. Видно було, що він біг, по-справжньому біг через усю школу, з іншого кінця будівлі, де знаходився його кабінет. Його краватка з’їхала набік, піджак був розстебнутий, на скронях блищали краплі поту, і він дивився на мене так, як дивляться на людину, якої бояться, яку не очікували побачити, про існування якої не підозрювали.
Валентина Ігорівна не розуміла, що відбувається. Я бачив це по її обличчю, по тому, як вона переводила погляд з директора на мене і назад, намагаючись скласти картинку, яка не складалася. Ще хвилину тому вона була господинею становища, вона принижувала мене перед усіма цими людьми, вона сміялася разом із ними. А тепер директор школи стояв перед нею з білим обличчям і не міг вимовити ні слова.
Віктор Семенович нарешті впорався з диханням і зробив кілька кроків у мій бік. Його голос тремтів, коли він звернувся до мене, назвав мене по імені-по батькові й почав говорити, що йому щойно зателефонували, що він не знав, що мій син навчається в їхній школі, що якби він знав, то ніколи б не допустив такого, що він приносить свої найглибші вибачення від імені всього педагогічного колективу.
Валентина Ігорівна перебила його. Її голос був різким, роздратованим — вона явно не звикла до того, щоб її збори переривали подібним чином. Вона запитала директора, що відбувається, хто ця людина, чому Віктор Семенович поводиться так, ніби перед ним міністр освіти, а не роботяга в брудному спецодязі.
Директор повернувся до неї, і в цей момент я побачив на його обличчі щось схоже на жах. Він дивився на неї так, як дивляться на людину, яка щойно підписала собі вирок, не розуміючи цього. Він сказав їй тихо, майже пошепки, але в тиші класу кожне слово було чутно виразно:
— Це Сергій Андрійович Мельников, власник будівельного холдингу «МельникБуд», людина, яка фінансує будівництво нового шкільного корпусу, яка жертвує на районні програми більше, ніж увесь річний бюджет нашої школи, яка входить до списку найвпливовіших бізнесменів області…
